Все починається тут

«Ах, дім, милий дім» — об цю фразу можна зламати зуби: така заїжджена, що навіть мозок позіхнув. Я зовсім розгубилася. Де тепер мій дім — гадки не маю.

Коли я вийшла з будівлі столичного вокзалу й вдихнула цей знайомий міський шум, стало зрозуміло: час промчав, як маршрутка повз зупинку. Я й озирнутися не встигла, як уже знову стою посеред міської метушні, де все гуде, шипить і тхне смаженими пиріжками.

«Мабуть, відвикла, — думаю я. — Ну та нічого, знову звикну».

Усе здається до болю звичним. За три дні нічого не змінилося. Ні місто, ні я. Яка ж я наївна, якщо сподіваюся, що хоч щось тут зрушиться з місця. Перехід від заміської тиші до столичного хаосу — наче стрибок із гойдалки в бетон.

Але, як виявляється, думками я так і не поїхала: лишилася там, у домі з недовірливим батьком, лагідною матір’ю, вічно роздратованою сестрою (їй можна, у неї перехідний вік) і цуценям на ім’я Скаут, яке, можливо, єдине там по-справжньому раде мене бачити.

На вулиці — постійне тепло, ніби квітень домовився з серпнем і вирішили: «А навіщо нам зима?» На мені — кремова шовкова сукня на тонких бретельках, легка, як подих. Зверху — тренч фісташкового кольору: відтінок спокійної зухвалості. На ногах — чорні в’єтнамки, ті самі, в яких приємно шльопати по плитці, наче ти відпочиваєш навіть у місті. Солом’яний капелюх сидить на голові, ховаючи безладно закручене волосся — я сховала його туди, як зайві думки.

Я йду з поставою королеви, якій більше не потрібен трон. Сукня ледь торкається колін, ніби шепоче: «Дивись, але не чіпай». Крізь темні сонячні окуляри я помічаю погляди. Жінки кидають стріли жіночої заздрості. Чоловіки — тішать очима, наче я — міраж, і варто лише підійти ближче, як усе зникне. Це приємно. Не брешу. Приємно бути бажаною. Але, якщо чесно? Байдуже. Я в тому віці, коли можна не пояснювати. Коли ти не шукаєш себе — ти є.

Мені 41. Я не «ще досі» гарна. Я просто гарна. Самодостатня, як ранок, що не питає, готова ти чи ні. Тож — байдуже, хто що подумає. Я йду. Собі. Назустріч. Завжди.

Я звертаю у вузький провулок — тут пахне кавою й жасмином. Завжди прохолодніше, ніж на гомінкій вулиці. Тінь старовинних балконів лягає на бруківку, немов хтось дбайливо накрив день покривалом.

Кроки звучать упевнено, кожен — як крапка: я є.

У кав’ярні на розі бариста вже знає мене, хоч я жодного разу не називала імені. Я лише киваю — він мовчки готує капучино на соєвому. Ми обидва розуміємо: тиша часто говорить більше за слова.

Сідаю за столик біля вікна. На протилежній стіні — старі афіші: французьке кіно, артхаус, трохи Бертолуччі. Ставлю чашку на підвіконня, витягаю ноги, тренч м’яко сповзає з плечей. Відчуваю на собі погляд — не важкий, а уважний. І я усміхаюся. Не для когось. Просто тому, що можу.

Дістаю блокнот. Пишу. Не для публікацій. Не для чужих «молодець». Просто тому, що слова вимагають виходу. Іноді — як шепіт. Іноді — як удар. Але завжди — як правда.

Легкий вітер від вентилятора підхоплює край сукні трохи вище коліна. Я не зупиняю. Хай. Я — не та, що боїться бути поміченою. Я — та, хто вирішує, коли ставати видимою.

Так. Мені сорок один. Я — не просто самодостатня. Я — вільна. Настільки, що це може бути небезпечно.

Бариста — милий хлопець. Щоразу, як заходжу, усміхається так, ніби я — єдина причина, з якої він вийшов на зміну. Заграє, перекидається кількома словами з тією своєю трохи збентеженою усмішкою — наче справді сподівається на щось більше. Але ні. Не моє. Мене тягне до інших: неголених, трохи брутальних, з поглядом хижака, з прищуром, ніби завжди щось замислили, і голосом — хрипким, як джаз на вінілі. У ньому — дим цигарок, нічні вулиці й щось обіцяюче небезпечне. Такий голос не просить — він наказує. Або шепоче так, що по шкірі біжать мурашки. Там або виклик, або загроза. А може — і те, й інше.

Я залишаю чайові на столику, киваю — і йду. Усміхаюся тепло, але лише з ввічливості.

На вулиці мене зустрічає спекотний вітер: липкий, лінивий, наче зрадів. Надягаю сонцезахисні окуляри — і світ тьмяніє. Хтось убавив яскравість, залишивши тільки шум. Руки в кишенях, за спиною похитується маленька брендова сумка. Валізу я відправила додому на таксі. Напевно, вже доїхала — вона пунктуальніша за мене.

Дім — із парадним входом з іншого боку. Не поспішаю. Вулиця порожня, повітря тремтить від спеки. У голові — нічого. Навіть думок немає. Лише гул.

Обходжу будівлю. Заходжу всередину. На першому поверсі ресторан — усе ніяк не зазирну туди. Начебто смачно, начебто модний. Але то часу немає, то бажання. Надто багато цього «якось не до того».

Підіймаюся широкими сходами. Дістаю ключ… і завмираю. У дверній щілині — щось біліє. Конверт. Без марки. Без імені. Просто папір, затиснутий між одвірком і дверима. Витягую двома пальцями. Теплий, трохи зім’ятий. Чужий. Пахне парфумами — тонко, ледь вловимо. Не моїми. Не знайомими.

Відчиняю двері. Усередині все на місці — але ні. Повітря натягнуте, мов струна. Трохи напружене. Я роблю крок — і в ніс б’є запах. Пряний, з гірчинкою, трохи солодкий. Не мій. І не тих, хто бував тут раніше. Цей запах я точно не купувала.

Стою на порозі. Конверт у руці раптом стає занадто важким. Наче тримаю не аркуш паперу — а запитання, на яке не хочу знати відповіді.

Знімаю в’єтнамки біля порога й прямую до вітальні. Сідаю на диван, беру пульт. Клац — екран спалахує холодним блакитним світлом. У новинах знову обговорюють затори в центрі. Монотонні голоси та миготливі кадри повільно витягують із мене рештки денного напруження.

Конверт. Що в ньому? Я повільно зазираю всередину.

— Сотня баксів? — вимовляю вголос, не вірячи очам. Купюра — зовсім нова, ніби її щойно видав банкомат із параноїдальним страхом перед згинами. Кручу її в руці. Підношу до носа — і знову той аромат. Легкий, тепер упізнаваний, із минулого. Солодкуватий, з ніжною гірчинкою.

«Що тут, дідько його забирай, сталося за моєї відсутності?» — думаю я, примружуючись і прикушуючи губу.