Я, Ахарум

«Я Ахарум і я живу тільки один день».

Це була моя перша думка, коли я прорвав кокон і випав назовні, захлеснутий шквалом непізнаних доти вражень та почуттів. Поряд зі мною, такі ж мляві і розгублені, підводилися десятки й сотні моїх ровесників. Живильний сік блищав на наших золотих панцирах, клешні завзято клацали, отримавши свободу, а ще хиткі ноги тремтіли, незвиклі до ваги могутніх тіл. Але ми мали обмаль часу, тож вже за кілька дихальних циклів тупцювали тунелем на поверхню. Нас направляли та підганяли правічні інстинкти й вказівки Планетарної Пам’яті.

Нерівні стіни здригалися, зверху сипався пісок і я ледь бачив інших крізь його пелену. «Що відбувається?» – подумки спитав я і Планетарна Пам’ять миттю відповіла. Переді мною з’явилася жахлива картина: охоплена полум’ям безкрая рівнина, вкрита розчавленими, оплавленими та розірваними на шматки тілами. Подекуди, крізь вогонь, дим та кіптяву, блищав золотом уламок панцира. Знищуючи все на своєму шляху, по землі й по небу на нас сунули істоти з металу, сірі й потворні. «Ні, не істоти, – заперечила Планетарна Пам’ять. – Машини». Я побачив тих, хто керував цими чудовиськами: дрібних двоногих та дворуких створінь, що копошилися всередині сірих велетів, наче паразити. Саме з ними ми воюємо, не з машинами.

Діставшись поверхні, ми побачили те, чим поділилася з нами Планетарна Пам’ять. Вороги сунули на нас, давлячи понівечені тіла наших загиблих старших родичів. Не гаючи часу, ми ринулися в бій.

Кілька ровесників поряд зі мною впали, вражені вогняними кулями, але більшості вдалося зіткнутися з ворожою армією і зім’яти її. З роздертих машин вилазили дрібні двоногі, намагаючись врятуватися втечею від наших клешень. Марно. Ми чавили їх ногами, змішуючи з землею та рештками вбитих ними родичів.

Раптом щось спалахнуло в небі. Яскрава цятка стрімко наближалася, обернувшись розсипом іскор. Планетарна Пам’ять миттю поділилася потрібним спогадом: вогняний дощ з небес проливається на наших пращурів, вбиваючи всіх до одного. На щастя, ми вміли захищатися від нього.

Зігнувши передні й задні ноги, я почав швидко рити ґрунт двома парами середніх. Викопавши досить глибокий сховок, пірнув у нього, згорнувшись клубком. В такому стані мені зашкодить хіба що пряме влучання.

Після кількох десятків вповільнених дихальних циклів планета перестала здригатися. Я розгорнувся і, разом з рештою вцілілих, підвівся на ноги. Ми зупинили ворога і вижили, тож настав наш час нападати. З тунелів назовні вибиралося перше покоління молодших родичів, щоб підтримати нашу атаку.

Головна машина двоногих виявилася величезною, нерухомою і добре захищеною. Під вогняним шквалом ми продовжували наступати, втрачаючи десятки й сотні життів, але не спиняючись ні на мить. Зруйнувати її клешнями не вдалося, тож я разом з кількома ровесниками та молодшими пробив її оболонку і проник всередину.

Ми просувалися, руйнуючи не пристосовані для нас нутрощі машини. Двоногі безтямно метушилися, не здатні нам протистояти. Одні тікали, інші намагалися сховатися, дехто відбивався, плюючись вогнем. Така реакція дратувала. Невже вони не мають інстинктів чи Планетарної Пам’яті, які підкажуть їм, що робити? «Вони не можуть підключитися до мене», – вгамувала мою цікавість Пам’ять. «Певно, тому на нас й зляться», – подумав я.

Ми знищували стільки, скільки могли. Одне двоноге створіння впало переді мною, зіщулившись і вдаючи мертвого. Мені воно здалося нешкідливим і я хотів лишити його живим, але Планетарна Пам’ять поділилася черговим спогадом. Мій предок в такій же ситуації зберіг життя ворогу. Те двоноге спалило його вогнем, щойно він відвернувся. Я не бажав собі такої долі, тож підняв двоногу істоту клешнею і розітнув навпіл.

На ослаблих ногах, я продовжував йти вперед, аж доки не побачив обвуглені тіла своїх. Видовживши ріжки з очима, я зазирнув за ріг і побачив невелику, але дуже потужну машину, оточену родичами. Вона безперервно крутилася, випльовуючи десятки вогняних куль і не дозволяючи наблизитися до себе. Один з вмираючих встигнув розгледіти за червоною оболонкою двоногого.

«Бийте в її червону частину, вона має бути крихкою», – звеліла Планетарна Пам’ять. Я завжди слухався її, тож і цього разу ринувся в атаку разом із рештою. Переді мною падали ровесники й молодші, згораючи десятками і своїми життями захищаючи тих, хто був позаду. Настала й моя черга.

Кілька вогняних куль влучили в мене, боляче ошпаривши. Я втратив третю ліву ногу, праву клешню і три ока з чотирьох. Та, незважаючи на це, саме мені першому вдалося зіткнутися з машиною. Майже сліпий, я тарабанив по ній єдиною вцілілою клешнею, доки вогняні кулі розривали мене на шматки. Врешті-решт, ноги перестали мене тримати і я впав додолу.

Вмираючи, я бачив, як родичі продовжують штурмувати машину. На моєму останньому дихальному циклі їм таки вдалося пробити червону оболонку і розірвати її на шматки. Наостанок я встиг подумати, що не дарма прожив свій єдиний день.

Попереду на мене чекала вічність.

– Гадаю, тепер ви розумієте, чому вам не перемогти? – завершив свою розповідь Посол. Земляни спантеличено перезирнулися.

– Даруйте, але якось не дуже, – відповів за всіх Віталій Володимирович Козаченко, голова дипломатичної місії, високий сивочолий чоловік з стриманою діловою посмішкою. – Радше, ми впевнилися, що ви геть не розумієте наших прагнень та мети. Браяне, будь ласка, поясніть їх нашому гостю.