Хвіст Уробороса

Інраєда вдихнув густе повітря – сьогодні воно було особливо насичене різними запахами і смаками. Хоча, може то збудження давалося взнаки, і тому так загострилися всі відчуття. Ось і промені Світила видаються такими гарячими і пекучими – навіть трохи боляче. Старійшини кажуть, що колись і повітря, і вода, і життєдайне світло – все було чистішим, смачнішим, кращим. Інраєда цього не знав. Він взагалі мало що знав. І справа була не тільки у його віці (адже насправді не такий він і юний), а у тому, що все своє життя він був обмежений чужою волею. Скільки він себе пам’ятав, він жив в Обителі Порядку, і це було не його рішення. Так склалося…

Часто обриси далеких  гір манили його, кликали до себе, спокушаючи високими білими вершинами, та дістатися їх було неможливо: стіни були нездоланними. Іноді він навіть намагався кинути своє Єство за межі, які йому встановили Мерехтливі, та все було марно. Дикі сміялися з цих намагань, вбивали його переродження, та ще й дражнилися і кепкували. Казали, що роблять Природі послугу, стираючи з її Священної Безмежності потворного виродка. Інраєда злився, грозив покарати їх за таку зухвалість, забити, навіки позбавивши життєдайного світла, та потім вихор Мерехтливих починав кружляти навколо нього – міняв його, знищував небажані частини його волелюбного Єства, і він знов надовго замовкав, глитаючи образи та кривду, і оплакував своє спотворене і скалічене тіло.

Лілакадала втішала його у такі години. «Подивись, – казала вона, – який ти великий і сильний. Нехай Дикі сміються, та ти ж сам знаєш, що вони не сміють навіть підходити до тебе. Тут у нас, в Обителі  Порядку, вони приречені. Ти ж знаєш про це! І не соромся свого тіла! Воно прекрасне! Мерехтливі зробили його сильниим і здоровим. Не слухай тих дикунів, адже вони просто примітивні, і не можуть осягнути навіть відблиску справжньої краси!» Інраєда погоджувався, та потайки знов дивився на далекі гори і заздрив Диким, які ловили на їхніх схилах веселкові промені Життєдайного Світила.

Та сьогодні все могло змінитися. І ні про що інше думати було просто неможливо. Навіть Лілакадала нервово сіпалася, хоча й робила вигляд, ніби її взагалі не цікавить політика. Вселенська Рада – що могло бути важливішим? Навіть найстарші могли лише переказувати легенди про цю подію, адже реальні свідки останньої перетворилися на порох багато-багато поколінь тому. І ось тепер вона мала відбутися знов! І він, Інраєда, теж буде там, адже вона називається Вселенською саме тому, що у голосуванні беруть участь абсолютно всі! Звісно, це не означало, що всі можуть говорити, адже виступ – надто велика честь, і вона не для таких молодих і… потворних. «Але якщо все буде так, як я сподіваюся, то я стану іншим! І тоді вони побачать!» Чекати ставало все важче, хвилювання досягло такої сили, що здавалося, від нього можна померти. І раптом – ось воно – Загальне Єднання. Світ закрутився, стиснувся в одну точку і вибухнув. А потім прийшло те саме відчуття – наче він знаходився поруч з кожним, наче міг доторкнутися, почути їхні думки. Це відчуття неможливо було описати, але воно так вражало, що він ледь не втратив свідомість від захвату. Нарешті! Він увійшов до Сфери Розуму! А ось і Коло Старійшин. І два речника від кожної сторони. Диких представляє Онглор. О! Це знаний воїн. Нехай він ворог, та навіть у Обителі його поважали завжди. «А з нашого боку хто? Ага, Анаскаон, з Роду Текучих». Найсильніший у Обителі Порядку, чиї землі неможливо було навіть перелічити. Той, кого боялися, кому заздріли. Той, хто був обличчям самого Порядку. «Я називаю його «нашим» лише за звичкою, а насправді ненавиджу! Завдяки йому я живу у клітці. Ні, справжні «наші» – з іншого боку! І мені навіть не треба слухати виступи, щоб визначитись: я обираю свободу!»

Нарешті Рада почалася.

Першим взяв слово Онглор та, замість того, щоб почати виступ, замовк. Ця тиша здалася всім зловісною, наче провіщувала щось жахливе. І коли Старійшини Кола вже ледь не втратили терпіння, пролунали слова, які Інраєда зі страхом і надією чекав майже все життя:

– Обитель Порядку має позбавитись симбіонтів!

– Неймовірно! Ви, Дикі, хочете диктувати нам умови? – Анаскаон аж палав від обурення.

– Так! І не я диктую умови, а сама Природа! Вони – зло!

– Ви просто відчуваєте, що програєте!

– Так! Ми програємо. Але і ви програєте разом з нами! І причина цьому – ваші Мерехтливі!

– Єресь! Мерехтливі служать нам здавна! І навіть ви завжди користувалися ними!

– Так, – сумно погодився Онглор, – це правда. І можливо, це була помилка. Але ви… Ви дали їм розум! Те, що зробили ви, веде всіх до загибелі! Або такого існування, що гірше смерті!

– Маячня! За допомогою наших симбіонтів ми досягли небаченого процвітання! А ви заздрите нашим величним здобуткам, які ми отримали завдяки таким прекрасним інструментам!

– Інструментам?! Майте нарешті сміливість, та визнайте, що це – зброя! Споконвіку ми вели чесну боротьбу за місце під Життєдайним Світилом, та ви вдалися до підступних методів. Ви приручили цих примітивних істот, підманюючи та спокушаючи дешевими дарами, а потім змінили їх, нацькували і почали наступ на нас!

– Брехня! Ми – Обитель Порядку – будуємо цивілізацію. Світ достатку, безпеки та миру! А Мерехтливі служать нам! І працюють для нашого блага!