32 розділ. Людина всередині засинає

   Після обвалення печери і мого тріумфального, хоч і злегка пильного, повернення до палацу, в підводному королівстві запанувала тиша особливого роду. Це не було звичайне передвесільне хвилювання, коли слуги бігають зі швидкістю ляканих креветок, а міністри сперечаються про колір парадних водоростей. Ні, це був трепет. Справжній, густий, майже відчутний трепет перед силою, яку я продемонструвала.

   Слуги тепер не просто кланялися, вони буквально втискалися в стіни, коли я пропливала повз. В їхніх очах читалося: «Вона не просто принцеса, вона стихія, яка може обрушити на нас склепіння, якщо їй не сподобається температура ранкової роси». І, чесно кажучи, це нове ставлення мені до біса подобалося. Це було набагато крутіше, ніж повага колег після успішно закритого квартального звіту.

   Я сиділа у своїх покоях, поки три рибки-швачки і захекана Себастіна гарячково латали мою сукню. В кімнаті пахло пахощами, якимись рідкісними ароматичними оліями і свіжістю глибоких течій. За вікном простягався океан, мій океан. Безмежний, живий, пульсуючий. І саме в цей момент я відчула це. Тишу всередині себе.

   Зазвичай у моїй голові завжди стояв гамір. Це був нескінченний, виснажливий внутрішній діалог Каті. «Не забути оплатити інтернет до двадцять п'ятого числа», «Треба купити нові колготки, бо ті зачепилися за край столу», «Чому Ігор Валентинович такий ідіот і навіщо він ставить наради на вечір п'ятниці?», «Боже, як же я хочу подвійний лате на кокосовому молоці з тієї кав'ярні на розі будівлі...».

   Ці думки були моїм фоном, моєю захисною бронею. Вони були тією тонкою ниточкою, яка зв'язувала мене з реальністю, де є гравітація, смартфони і метро. Вони нагадували мені, що я тут просто туристка, тимчасова заручниця в лускатому тілі, жертва якоїсь космічної помилки або невдалого стрибка в текстури реальності. Але зараз шум вщух.

   Я спробувала навмисно викликати в пам'яті образ свого офісу. Я бачила його, як крізь каламутне, заросле тванню скло. Мій стіл із кактусом, який я вічно забувала поливати. Монітор із відкритою таблицею, заповненою безглуздими цифрами. Кулер, який завжди видавав дивний булькаючий звук, що нагадував передсмертний хрип.

   Але ці картинки більше не викликали емоцій. Ні роздратування, ні туги, ні навіть ностальгії. Вони здавалися... декораціями до старого чорно-білого фільму, який я подивилася дуже давно і майже забула сюжет. Герої цього фільму були пласкими, їхні проблеми дрібними, а їхній світ неймовірно тісним.

 - Ваша Високосте, ви мене чуєте? - Себастіна обережно торкнулася мого плеча, виводячи із заціпеніння. - Ми закінчили з корсажем. Вам потрібно приміряти вінець. Подивіться, який блиск!

 - Так, Себастіно... - я відповіла автоматично. Мій голос прозвучав інакше. В ньому з'явилася глибина і вібрація, якої не було раніше. Це був голос істоти, чиї зв'язки пристосовані до співу в товщі води, а не до криків у телефонну слухавку.

   Я подивилася на свої руки. Вони були тонкими, витонченими, вкритими ледь помітним перламутровим візерунком. Я знала, яка міць тепер прихована в цих пальцях. Я могла б стиснути цей золотий вінець на дрібну крихту, якби захотіла. Я могла б наказати течії вимести весь вміст цієї кімнати, включно з Себастіною, у відкрите море одним рухом кисті. І це знання не лякало мене. Воно було природним, як уміння тримати рівновагу.

   «Катю, ти там?» - покликала я саму себе вглиб підсвідомості.

   У відповідь прийшла лише слабка, сонна хвиля тепла. Образ дівчини в джинсах, із вічним пучком на голові і кружкою чаю, що охолонув, усміхнувся мені. Вона помахала рукою, заплющила очі і повільно розчинилася в синьому серпанку. Вона не померла. Вона просто заснула. Вона знайшла місце, де їй більше не треба було бігти, відповідати вимогам і виживати. Вона нарешті пішла у відпустку, з якої не повертаються.

   Я випливла на балкон, відчуваючи неймовірну легкість у кожному хребці. Кайл уже чекав на мене там. Він змінив важкі обладунки на легкий шовковий хітон, який майорів у воді, як крила екзотичного птаха. Він виглядав спокійним, але в його очах усе ще горіло відображення того спалаху магії, яку я випустила в печері.

 - Ти виглядаєш інакше, - сказав він, підпливаючи ближче. — У твоєму погляді більше немає тієї колючої підозрілості. Ти більше не озираєшся на всі боки в пошуках виходу.

 - Я просто зрозуміла одну річ, Кайле, - я спиралася на перила, дивлячись на метушню внизу, де риби-декоратори розвішували гірлянди зі світного моху. - Я більше не хочу шукати вихід. Тому що виходу немає. Є тільки вхід. Глибше і глибше.

   Кайл завмер, уважно вдивляючись у моє обличчя, немов намагаючись знайти в ньому залишки тієї переляканої дівчини, яку він зустрів у перший день.

 - Зовсім не хочеш? Навіть заради тієї дивної магії під назвою інтернет? Чи можливості... як ти це називала... замовити піцу?

 - Зовсім. Знаєш, я намагалася сьогодні згадати, що мене так сильно тримало в тому світі. І зрозуміла, що це був страх. Там я завжди була комусь винна. Винна державі, винна банку, винна начальству за премію, повинна відповідати стандартам краси з журналів. Там кожен мій день був битвою за ресурс, який мені навіть не належав. А тут... тут я повинна бути тільки собою. А бути собою тут, означає бути силою.

   Я засміялася, і це був не нервовий смішок офісного працівника, а чистий, переливчастий дзвін, який підхопили течії.

 - Уявляєш, Кайле? Там люди витрачають дві години свого життя щоранку, щоб стояти в заторах і дихати гаром, просто щоб доїхати до місця, яке вони ненавидять. Вони платять податки за повітря, яким дихають. Вони бояться старості, бо в їхньому світі старість, це непотрібність. Вони бояться самотності, бо не чують голосу планети. А у нас... у нас є вічність. Весь світ, від крижаних шапок полюсів до вогняних розломів дна. І нам не потрібні гаджети, щоб відчувати одне одного.

   Кайл усміхнувся і взяв мою руку. Його долоня була гарячою навіть у прохолодній воді.