28 розділ. Поклик океану

   Після репетиції весілля, яку я ледь не зірвала через свій естетичний шок перед Кайлом у обладунках, у палаці запанувала дивна тиша. Це була тиша перед бурею, тією самою, що мала остаточно перетворити Катю на Аріельду, принцесу південного рифу.

   Я сиділа у своїх покоях, намагаючись позбутися червоних слідів, які залишив на плечах перлинний корсет. Себастина попливла за заспокійливою олією з печінки глибоководних риб, і я залишилася одна. Саме тоді це почалося. Спочатку це був ледь вловимий гул, схожий на звук далекого літака, що заходить на посадку. Але літаків тут бути не могло.

   Гул ставав дедалі чіткішим, перетворюючись на багатоголосий хор, який вібрував не у вухах, а десь у самій основі черепа. Це не була мелодія у звичному розумінні, це був ритм самої планети, серцебиття океану, який нарешті вирішив звернутися до мене безпосередньо.

   Я підпливла до вікна. Вода за склом здавалася густою, як сироп. Риби завмерли у дивному заціпенінні, а корали почали світитися рівним, пульсуючим світлом.

   «Йди... слухай... пам'ятай... забудь...» - слова не вимовлялися, вони виникали у свідомості, як бульбашки, що піднімаються з дна.

   Я спробувала закрити вуха руками, але це не допомогло. Поклик ішов зсередини. Я заплющила очі й спробувала викликати в пам'яті образ своєї квартири. Я хотіла згадати запах свіжого хліба з пекарні на першому поверсі. Я хотіла згадати, як рипіли вхідні двері у мій під'їзд.

   Але замість запаху хліба я відчула аромат солоної безодні. Замість рипіння дверей я почула стогін тектонічних плит. Мої людські спогади танули, як лід у склянці з гарячим чаєм. Вони ставали прозорими, позбавленими кольору та ваги. Ім'я мого першого начальника? Зникло. Марка мого першого автомобіля? Стерта. Навіть мій улюблений серіал, який я знала напам'ять, тепер здавався набором безглуздих картинок про істот, які навіщось ходять по сухому пилу.

 - Ні, ні, ні! - я вчепилася в підвіконня. - Я Катя! Я працюю в маркетингу! У мене є іпотека! У мене... у мене...

   Але океан сміявся з мене. «Навіщо тобі іпотека, дитино, коли у тебе є всі печери світу? Навіщо тобі маркетинг, коли ти можеш керувати штормами?»

   Не усвідомлюючи, що роблю, я випливла з вікна. Мій хвіст рухався сам собою, потужними, впевненими поштовхами несучи мене геть від палацу, в бік відкритої безодні. Поклик вів мене туди, де закінчувалися обжиті рифи і починалася справжня глибина. Місце, де світло сонця остаточно капітулює перед вічною ніччю.

   Я пливла повз гігантські ліси ламінарії, які шепотіли мені вслід мої забуті людські гріхи. Повз затонулі кораблі, чиї щогли виглядали як кістки вимерлих гігантів. Я більше не боялася темряви. Я бачила в ній структуру, рух, життя.

 - Аріельдо! - чийсь голос прорвався крізь гул океану.

   Я не озирнулася. Ім'я Аріельда тепер здавалося більш справжнім, ніж Катя. Воно вібрувало в унісон із хором безодні.

 - Зупинись! Далі зона тиску, до якої ти ще не готова! - це був Кайл. Він швидко наздоганяв мене, його сріблястий хвіст у темряві здавався єдиним орієнтиром у цьому мінливому світі.

   Він схопив мене за плечі, розвертаючи до себе. Його обличчя було блідим, в очах читалася неприхована тривога.

 - Що ти робиш? Ти чуєш мене?

 - Слухай, Кайл... - я вказала в бік безодні. - Ти чуєш? Океан співає. Він каже, що я його частина. Він каже, що мого світу ніколи не було. Що це був просто довгий, виснажливий сон.

   Кайл струснув мене.

 - Це поклик води. Він приходить до кожної сильної русалки перед весіллям або важливою подією. Океан перевіряє, чи достатньо ти міцна, щоб не розчинитися в ньому. Не слухай його занадто сильно! Якщо ти підеш у цей звук, ти не повернешся. Ти станеш просто течією, позбавленою волі.

 - А може, це і є вихід? - я подивилася на свої руки. На них більше не було слідів від корсета. Шкіра світилася м'яким, потойбічним світлом. - Там, нагорі, все так складно. Потрібно кимось бути, щось доводити, платити за рахунками. А тут... тут просто БУТИ. Океан пропонує мені свободу від самої себе.

 - Це не свобода, це забуття! - Кайл притис мене до себе, намагаючись перекричати гул у моїй голові. - Мені не потрібна течія замість дружини. Мені потрібна ТИ. З усіма твоїми примхами, твоїм дивним почуттям гумору і твоєю любов'ю до цієї безглуздої полуниці!

   Він почав розповідати мені те, що я колись говорила йому.

 - Згадай! Ти говорила про метро. Про те, як люди їздять у залізних зміях під землею. Ти сміялася з мого друшляка! Ти розповідала про офіс, місце, де люди сидять у коробках і дивляться у світні вікна. Згадай обличчя своєї подруги... як її звали? Маша? Світлана?

   Я заплющила очі. «Маша... Маша...» Я згадала обличчя. Дівчина з рудим волоссям. Ми пили вино на балконі десятого поверху. Ми обговорювали хлопців і плани на відпустку. Але образ був хитким. Маша почала перетворюватися на зграйку золотих рибок. Вино перетворилося на морську піну. Балкон на кораловий виступ.

 - Вона йде, Кайл, - прошепотіла я. - Катя йде. Вона засинає. І я не можу її розбудити.

   Кайл замовк. Він зрозумів, що логіка і слова більше не діють. Океан забирав своє. Тоді він зробив те єдине, що могло повернути мене до реальності, позбавленої магії.

   Він почав співати. Але це не була урочиста арія з репетиції. Це була тиха, хрипка колискова північним діалектом. Грубий, майже земний звук, який різко контрастував із чистим, ідеальним хором океану. Це був звук життя, недосконалого, складного, справжнього.

 - Твоє серце б'ється тут, - він приклав мою руку до своїх грудей. - Не в безодні. Тут. Чуєш?

   Ритм його серця був повільним і потужним. І поступово гул океану почав відступати. Він не зник зовсім, але став фоном, музикою, а не наказом.

   Я розплющила очі. Ми висіли посеред порожнечі, оточені темрявою, але я знову бачила Кайла. Не як сріблястого принца, а як чоловіка, який зараз боровся за мою душу з наймогутнішою стихією на планеті.