26 розділ. Забутий людський світ

   Новий день почався з дивного туману в голові. Це не був той рожевий туман від закоханих медуз чи приємне запаморочення після дегустації підводних делікатесів. Це було щось більш лячне, тихе і глибоке, наче хтось невидимий ходив горищем моєї пам'яті й акуратно виносив звідти старі коробки з речами, які я вважала своєю суттю.

   Я прокинулася і за звичкою, виробленою десятиліттями, потягнулася рукою до приліжкової тумбочки. Мої пальці шукали прохолодний корпус смартфона, щоб звичним рухом великого пальця розблокувати екран, перевірити пошту, погортати стрічку новин і зануритися у звичний хаос людського світу. Але замість скла і пластику мої пальці торкнулися шорсткої поверхні коралового виступу.

   Я розплющила очі. Над головою не було білої натяжної стелі з ледь помітною тріщинкою в кутку. Була лише нескінченна товща бірюзової води, пронизана ранковими променями сонця, що танцювали на стінах моєї перлинної спальні.

 - Так, Катю, спокійно. Дихай... зябрами, - прошепотіла я, відчуваючи, як вода мірно проходить крізь щілини в моїй шиї. - Сьогодні... який сьогодні день? Вівторок? Чи четвер?

   Я зажмурилася, намагаючись викликати в пам'яті образ свого робочого столу. Монітор, кружка з недопитою кавою, кактус у горщику, який я забувала поливати. Я спробувала згадати свій пароль від корпоративної пошти. Вісім символів. Велика літера, цифра... «S-t-a-r... ні, не те. Один, дев'ять...»

   Цифри вислизали. Вони танули, як бульбашки повітря, що прагнуть до поверхні. Я спробувала згадати обличчя свого боса. Ігор Валентинович? Чи Валентин Ігорович? Його фізіономія в моїй пам'яті стала розмитою, немов обличчя на старій фотографії, яку занадто довго тримали на сонці. Його суворий, вічно незадоволений голос тепер нагадував лише віддалений, глухий гул прибою.

 - Себастіно! - крикнула я, випливаючи зі своєї мушлі.

   Мій хвіст зробив витончений, майже невловимий розворот. Я більше не замислювалася над тим, як ним керувати. Він став продовженням мого хребта, моєї волі. Я рухалася у воді з грацією, яка в моєму людському тілі була можлива тільки після пів року занять художньою гімнастикою.

 - Ваша Високосте, навіщо такий поспіх? - гувернантка-восьминіг впливла до кімнати, несучи на щупальцях тацю зі сніданком із водоростей. - Принц Кайл ще не прокинувся, а король тільки-но сів за вивчення карт течій.

 - Себастіно, мені потрібно щось, на чому можна писати! Швидко! І дзеркало! Не те давнє дзеркало правди, що показує душу, а звичайне, просте дзеркало!

 - Писати? - Себастіна здивовано кліпнула всіма очима. - Але ж ви завжди казали, що букви, це чорні черв'яки, які крадуть час. У нас є вибілені кістяні пластини і коралові стилуси.

   За хвилину я сиділа за столом, вчепившись у кораловий шип. Мої руки тремтіли. Я мала зафіксувати себе. Залишити слід тієї, ким я була.

   «Мене звати Катерина. Мені 28 років. Моя адреса... вулиця...» Я завмерла. Я знала, де живу. Я пам'ятала запах метро, цей специфічний коктейль із вогкості, металу та дешевої шаурми. Але назву своєї вулиці я не могла витягнути з пам'яті. Вона стерлася. На її місці була порожнеча, заповнена шепотом океану.

   Я спробувала записати номер свого телефону… але була тиша. Мій мозок, адаптувавшись до колосального тиску глибини, почав позбуватися баласту інформації, яка тут не мала жодного сенсу. Навіщо русалці номер телефону? Кому їй дзвонити? Китам?

 - Дзеркало! - зажадала я.

   Себастіна піднесла мені відполірований до блиску щит зі сріблястого металу. Я подивилася в нього, очікуючи побачити Катю. Дівчину з каре, яка вічно користується консилером, щоб приховати кола під очима від вічного дедлайну.

   Із дзеркала на мене дивилося божество. Шкіра Аріельди набула перламутрового відливу, а на вилицях проступили ледь помітні, переливчасті візерунки, слід того, що магія океану остаточно прийняла мене. Волосся колихалося у воді, як живий шовк, а очі... в них більше не було втоми. В них палав синій, первісний вогонь.

   Я спробувала згадати своє селфі. Те саме, яке я зробила в ліфті перед тим, як усе це почалося. Я пам'ятала, як тримала айфон, як стиснула губи, як поправляла сумочку на плечі. Я намагалася візуалізувати цей екран, це цифрове відображення.

   Але картинка не складалася. Замість екрана телефону я бачила перед очима тільки одне: як сонячне світло, пробиваючись крізь товщу арктичної води, дробиться на тисячі іскор, відбиваючись від луски Кайла під час нашого вчорашнього запливу. Я пам'ятала кожну сріблясту лусочку на його хвості. Пам'ятала, як його тіло розрізало воду, залишаючи за собою шлейф із дрібних бульбашок. Цей спогад був яскравішим, реальнішим і важливішим за будь-яку фотографію.

 - Ні, ні... - я відкинула дзеркальний щит. - Я забуваю себе. Я стаю НЕЮ.

 - Ви стаєте собою, Аріельдо, - тихо сказала Себастіна, підпливаючи ближче. - Та дівчина із суходолу, про яку ви іноді марите уві сні... вона була лише тимчасовою тінню. Океан не терпить тіней. Він наповнює їх світлом.

   Я випливла з палацу, потребуючи простору. Мій шлях лежав до старої гряди, місця, де ми вчора їли підводні бургери і де Кайл зізнався мені у своїх почуттях.

   Він був там. Сидів на виступі, задумливо перебираючи пальцями пісок. Побачивши мене, він випрямився, і його обличчя осяялося тією самою усмішкою, яка тепер була моїм єдиним якорем у реальності.

 - Ти виглядаєш так, ніби побачила привида, - сказав він, підпливаючи до мене.

 - Я і є привид, Кайле, - я притиснулася чолом до його плеча, відчуваючи холод його луски і тепло його сили. - Катя помирає. Я не можу згадати адресу свого будинку. Я не можу згадати, як виглядає моя машина. Я навіть не пам'ятаю, якого кольору були стіни в моїй спальні.

   Кайл обійняв мене, і його хвіст м'яко обвився навколо мого. Цей рух був настільки природним, що я спіймала себе на думці: «А як люди взагалі обіймаються без хвостів? Це ж так незручно і нестабільно».