20 розділ. Дзеркало правди

   Новий день у тілі Аріельди почався не з шуму прибою чи співу Себастини, а з оглушливої тиші, що бриніла всередині моєї власної голови. Після вчорашнього візиту до Кайла, після того як я, залізна Катя, вичавила з себе це жалюгідне й щире пробач, світ навколо почав змінюватися. Або, що набагато страшніше, почала змінюватися я.

   Я лежала у своїй величезній перлинній мушлі і дивилася на те, як крізь товщу води пробиваються ранкові промені сонця. Раніше вони здавалися мені просто фізичним явищем, заломленням фотонів у солоному середовищі. Тепер же я ловила себе на думці, що вони схожі на золоті нитки, якими хтось зшиває океан і небо.

 - Так, стоп, - я різко сіла, ледь не вдарившись головою об кораловий навіс. - Золоті нитки? Метафори? Катю, опам’ятайся! Ти топменеджер, спеціаліст із кризових комунікацій. Ти маєш думати про коефіцієнти ефективності та шляхи відходу, а не про красу ранкової зорі!

   Я струснула головою, сподіваючись, що разом із водою з вух вилетять і ці дивні, русалчині думки. Але відчуття було дивним. Моє тіло... воно більше не відчувалося як важкий водолазний костюм, у який мене запхали проти волі.

 - Ваша Високосте, пора вставати! - Себастина впливла до кімнати, штовхаючи перед собою цілу низку плавучих таць. - Сьогодні великий день! Король призначив огляд фамільних реліквій у Дзеркальному Гроті. Принц Кайл уже там, він почувається набагато краще. Лікарі кажуть, це диво, як швидко затягуються його рани.

 - Звісно, диво, - пробурмотіла я, вибираючись із ліжка. - На ньому все заживає як на собаці... тобто, як на дуже живучому північному принці.

   Я підпливла до умивальника з цілісного шматка бірюзи. І ось тут це сталося вперше. Я потягнулася за гребінцем, і моя рука... вона рухалася не так, як раніше. Не було тієї миттєвої затримки між сигналом мозку і скороченням м’язів. Я не керувала кінцівкою, я була цією кінцівкою. Мій хвіст зробив витончений, майже невловний мікрорух, щоб стабілізувати моє положення у воді. Я зробила це на автоматі. Як дихають люди на суші, не замислюючись.

 - Себастино, - я завмерла, дивлячись на свої пальці. - Тобі не здається, що я... якось змінилася?

   Гувернантка підпливла ближче, поправляючи на мені накидку з морського шовку. Вона довго вдивлялася в моє обличчя, а потім тихо, майже благоговійно промовила.

 - Океан приймає вас назад, Аріельдо. Раніше, коли ви тільки... ну, після того випадку, коли ви поводилися дивно... ваші очі були сухими. У них був холод суші. А тепер... тепер у них горить істинне світло глибини.

 - Істинне світло? - я нервово гигикнула. - Це просто фосфор із планктону. Надлишок морепродуктів у раціоні.

   Але всередині в мене похололо. Я кинулася до свого найбільшого дзеркала, того самого дзеркала правди, що стояло в кутку кімнати.

   Дзеркало не було звичайним склом з амальгамою. Це був шматок давнього кристала, відполірований тисячолітніми течіями і заговорений морськими відьмами. Казали, що воно показує не те, що зовні, а те, що проростає всередині. Я зависла перед ним, затамувавши подих. Із темної глибини каменю на мене дивилося відображення.

   Аріельда. Але не та лялькова принцеса з моїх перших днів тут. Обличчя стало чіткішим, вилиці гострішими. Але найстрашніше було в очах. Мої зіниці... вони більше не були просто чорними цятками. Вони пульсували ледь помітним синім вогнем. Тим самим підводним світлом, яке я бачила у скатів, у Кайла, у глибоководних істот, що живуть під величезним тиском.

   Я піднесла руку до дзеркала. Моя шкіра... вона почала набувати ледь помітного перламутрового відливу. Це не було схоже на засмагу чи косметику. Це було схоже на те, як луска починає проростати крізь людську пам’ять.

 - Ні, ні, ні... - я задихалася, хоча мої зябра працювали ідеально. - Я Катя. У мене квартира в іпотеку. У мене недописаний річний звіт. У мене абонемент у спортзал на три місяці вперед оплачений! Я не можу стати рибою!

   Відображення в дзеркалі нахилило голову синхронно зі мною. Але мені здалося, що воно усміхнулося не моєю, Катиною, саркастичною усмішкою, а якоюсь давньою, хижою радістю океану.

 - Ваша Високосте, вам зле? - Себастина занепокоєно торкнулася мого плеча.

 - Я... я просто не виспалася, - я відсахнулася від дзеркала. - Ходімо. Нас чекають реліквії. І принц.

   Дзеркальний грот знаходився в найстарішій частині палацу. Стіни тут були суцільно вкриті кристалами солі, які відбивали світло тисяч медуз, створюючи ілюзію нескінченного простору.

   Кайл уже був там. Він стояв біля вітрини з давньою зброєю, і його руки, вільні від пов’язок, виглядали майже здоровими, якщо не рахувати тонких шрамів, схожих на гілки блискавок. Побачивши мене, він випрямився, і в його очах спалахнуло те саме впізнавання, якого я так боялася.

 - Ти сьогодні сяєш, Аріельдо, - сказав він, і в його голосі було щось більше, ніж просто черговий комплімент. Він теж це помітив. Він бачив це світло в моїх очах.

 - Це все відблиски в гроті, Кайле, - я спробувала повернути свою звичну зухвалу манеру. - Тут навіть старий чобіт сяятиме як скарб імперії.

 - Не ошукуй себе, - він підійшов ближче, і я відчула холод, що йшов від нього, свіжий, підбадьорливий запах арктичної криги. - Океан більше не бореться з тобою. Він визнав тебе своєю. Вчора ти врятувала мене, і глибина це запам’ятала.

 - Я нікого не рятувала! Я просто... мінімізувала збитки для свого майбутнього алібі! - я відпливла до іншої вітрини, намагаючись не дивитися йому в очі.

   Але грот грав зі мною в злий жарт. Куди б я не подивилася, я бачила сотні своїх відображень. Сотні русалок із сяючими очима дивилися на мене з усіх боків. Я була оточена самою собою, і від цієї себе нікуди було тікати. Король Тритоніус підплив до нас, сяючи від гордості.

 - Діти мої! Сьогодні ви доторкнетеся до Серця Рифу. Це реліквія, яка передається в нашому роду століттями. Вона визнає тільки істинну кров правителів Півдня.