Епілог

Над Сумами стояв той особливий березневий ранок, коли небо здається вимитим у самогоні, а повітря пахне порохом і першими пролісками. На Роменській гув зелений коридор. Довжелезна змія з автобусів та автівок, обклеєних папірцями «ЛЮДИ», повільно сунула в бік кордону.

Беатріча стояла на узбіччі біля малинової дев’ятки. У руках вона тримала свою фірмову валізу, обтягнуту крокодилячою шкірою, а на ногах у неї були ті самі італійські чоботи, які вона берегла для прогулянок по Риму. Бруні похмуро колупав пальцем м’який капот машини, а Лола, обійнявши Гільзу, намагалася не дивитися Беатрічі в очі.

— Ну все, — буркнув Бруні, не піднімаючи голови. — Давай, валі в свою Тоскану. Там сонце, паста і жодного придурка з кришталевою люстрою на даху. Будеш пити просекко і згадувати, як ми тут млинці з гаражного цукру смажили.

Беатріча подивилася на автобус, що зупинився поруч. Водій-ельф у потертій кепці нетерпляче помахав їй рукою: 

— Красуне, сідаєш? Останнє місце. Через добу будеш у безпеці, де магія не рикошетить у ліфти.

Беатріча глянула на Лолу — втомлену, з білим хвостом, який зараз сумно звисав до самої землі. Поглянула на Бруні, чия борода була в мастилі і борошні. Глянула на Гільзу, яка раптом підійшла і поклала голову їй на чобіт, залишивши там мокрий щенячий слід.

Вона згадала чат ОСББ, Алевтину Герберівну з її титановою мітлою, смак тих млинців у підвалі та малиновий БТР, який став для гоблінів пам’ятником. Вона згадала, як це місто, попри весь свій ідіотизм, вистояло просто тому, що ніхто не знав, як правильно здаватися.

Беатріча раптом різко розвернулася і з усієї сили штовхнула свою дорогу валізу прямо в двері автобуса, що вже зачинялися. 

— Гей! Ти що робиш?! — крикнув водій. 

— Вези мої шмотки в Рим! — гаркнула Беатріча. — Скажеш тамтешнім демонам, що я зайнята! У мене тут недофарбований БТР і неслухняні вівчарки!

Автобус рушив, а Беатріча залишилася стояти в хмарі дизельного вихлопу. Вона повернулася до Лоли та Бруні й виклично схрестила руки на грудях.

— Ви, звісно, повні дебіли, — сказала вона, і в її очах вперше за всю війну блиснула справжня пекельна іскра, змішана з чимось дуже схожим на любов. — І Суми ваші — це одна суцільна помилка магічного коду. Тут все через дупу: від доріг до проклять. Але... ви вже якісь свої. Рідні дебіли. І я просто не можу вас залишити самих. Хто ж вам буде дула танків опускати, якщо я поїду?

Бруні раптом розплився в усмішці, оголивши свої залізні зуби. 

— Ну, раз так, — сказав він, відчиняючи дверцята своєї м’якої дев’ятки, — сідай. Доїдемо до Мар’яни. Кажуть, вона сьогодні заварила каву на воді з Псла, після якої можна бачити майбутнє.

— І яке там майбутнє? — запитала Лола, застрибуючи на заднє сидіння разом із Гільзою. 

— Абсурдне, Лоло, — відповіла Беатріча, поправляючи роги. — Абсурдне і наше.

Малинова дев’ятка, похитуючись на розм’яклій підвісці, повільно покотилася вглиб міста, яке не збиралося здаватися, поки в ньому залишалася хоча б одна відьма, один гном і один демон з білим хвостом.