Розділ 13. Млинці соборності та чат ОСББ «Пекельний рай»

Тривога тривала вже третю годину. Лола та Беатріча сиділи в квартирі на Еспланаді, дивлячись на панорамне вікно, яке Бруні напередодні заговорив на «бронебійність». Через це скло тепер нагадувало дно величезної пляшки з-під радянського шампанського — світ за вікном викривився, і сусідня багатоповерхівка здавалася гігантським залізобетонним грибом.

— Лоло, я зараз або когось з’їм, або моє тіло почне перетравлювати власну харизму, — простогнала Беатріча, розглядаючи свою стерильну кухню. — Мені потрібні млинці. Це питання виживання демонічного виду.

Лола зазирнула в холодильник. Там було самотньо, як у черзі до стоматолога в неділю. — У нас немає яєць. Цукру теж. Є пакет борошна і пляшка молока, яке підозріло світиться синім. Млинці на неоновому молоці — це, звісно, стильно, але нам потрібен сполучний елемент.

— Пиши в чат ОСББ, — Беатріча тицьнула пальцем у бік телефону. — Там зараз вся Еспланада сидить. Якщо в цьому будинку немає яєць, значить, ми живемо в монастирі.

Лола зітхнула і відкрила Viber. Чат «Еспланада-Корпус 4-Блокада» палав яскравіше за Сонце.

Лола: «Сусіди, виручайте! Потрібні 3 яйця і цукор. Обміняю на магічне чищення карми або на те, що Гільза не буде вити під час відбою».

Кв. 45 (Василь): «Яйця є, але вони від курей, яких я тримаю на балконі. Вони трохи нервові через сирени, тому жовток може бути чорним. Поміняю на одну червону "Прилуку" або на гайку від БТР Бруні».

Кв. 12 (Анжела-Нігті): «Цукру немає, є пудра для нігтів зі смаком полуниці. Але маю сіль, яку мій дід викрав із секретних складів під Бахмутом. Міняю на приворот на адекватного кур'єра Glovo».

Кв. 2 (Голова ОСББ): «Хто виставив корову в під’їзд?! Вона жує кабель інтернет-провайдера! Лола, якщо це твої друзі-демони — штраф 500 гривень за псування цифрового майна!»

Кв. 88 (Анонім): «Яйця виніс на сходи. Обережно, вони іноді гарчать, коли їх розбиваєш».

Через п’ятнадцять хвилин на порозі зібрався «гуманітарний конвой». Василь із 45-ї приніс яйця, загорнуті в газету «Панорама», а Анжела — дрібку солі в коробочці від Tiffany. Останнім піднявся Бруні, який десь роздобув пачку рафінаду, що пахв мастилом і соляркою.

— Самуїл передав! — гордо оголосив гном. — Сказав, що це стратегічний цукор із запасів архангелів. Якщо з’їсти забагато, почнеш бачити майбутнє, але тільки в чорно-білих кольорах.

Кухня перетворилася на алхімічний цех. Лола збивала тісто хвостом — після «сталевої млявості» вінички для міксера стали м’якими, як макарони, а хвіст демона тримав оберти краще за німецький двигун. Беатріча смажила. Млинці виходили дивні: вони не пригорали, а навпаки — намагалися полетіти з пательні, коли Лола відверталася.

— Готово! Тягніть тарілки в підвал, — скомандувала Беатріча, коли десь далеко глухо гупнуло, і бронебійне вікно резонуюче загуло.

У підвалі Еспланади було затишно в тому специфічному сумському сенсі, коли каністри з водою слугують кріслами, а незнайомці — найближчими родичами. Коли Лола винесла тарілку з гарячими млинцями, чат ОСББ нарешті матеріалізувався в реальність.

— Ну що, — сказала Лола, розкладаючи частування. — Млинці на гаражному цукрі, балконних яйцях і моєму терпінні. Смачного.

Василь із 45-ї обережно відкусив шматочок. 

— Знаєш, Беатрічо, я до війни не знав, що у нас у будинку живе демон. Думав — просто модель з дуже поганим характером. А тепер бачу — нормальна дівчина, навіть млинці не горять.

— Це Суми, Васю, — зітхнула Беатріча, витираючи сажу з щоки. — Тут межа між «моделлю» і «демоном» стирається під час першої ж тривоги.

Голова ОСББ, жуючи млинець, похмуро дивилася на Гільзу, яка намагалася з’їсти її тапочок. 

— Ладно, — буркнула вона. — Штраф скасовую. Але корову з третього під’їзду все одно приберіть. Вона намагається мичати «Червону калину», і це лякає пенсіонерів.

Зверху пролунав відбій. Люди повільно потягнулися до виходу, забираючи з собою порожні тарілки та залишки магічного тепла. Лола стояла біля входу в підвал і дивилася, як сусіди розходяться по своїх бетонних коробках. Вона відчула, як десь глибоко в структурі міста щось клацнуло. Старі правила, де кожен був сам за себе, остаточно розсипалися.

Замість зачинених дверей, у які вони билися раніше, відкрилися зовсім нові — невидимі, зліплені з цього абсурдного сусідського бартеру та запаху паленого рафінаду. І за цими дверима Суми вже ніколи не будуть просто містом на мапі.