Розділ 11. Оренда, понти та магічний демпінг

Підвал під Свято-Воскресенським собором зустрів новоспечених учениць не запахом ладану, а густим ароматом пересмаженої кави, господарського мила та чогось, що Беатріча ідентифікувала як «амбіції колишніх». Алевтина Герберівна вже чекала на них, сидячи на дубовому столі, який пам’ятав ще часи заснування Сумської фортеці. Вона точила нігті об титановий наконечник мітли, і цей звук виїдав мозок не гірше, ніж черга в ЦНАПі.

— Прийшли, немічні? — Алевтина зневажливо глянула на м’які роги Беатрічі. — Сьогодні ми не будемо опускати танки. Сьогодні ми вчимо магію, на якій тримається цей світ, — «Закляття справедливого чека».

Двері підвалу рипнули так жалібно, наче їх катували. Всередину ввалився Славік. У Сумах його знали всі: ріелтор у третьому коліні, людина, яка могла здати будку Гільзи як «компактний лофт у парковій зоні».

— Алевтино Герберівно, виручайте! — Славік витер піт шовковою хустинкою. — У мене об’єкт на Еспланаді. Ремонт у стилі «бикоко», панорамний вид на сусідню стіну... Але ціна! Вона не стоїть! Тобто не тримається. Я хочу за неї п’ятдесят тисяч, а клієнти бачать у вікнах дупи гоблінів, що грають у нарди на даху. Зробіть так, щоб вони бачили Париж!

Алевтина Герберівна переглянулася з Лолою. Гільза, яка сиділа в сумці, видала коротке «тяв», наче коментуючи апетит Славіка.

— Ось вам і перша практика, піщалки, — відьма сплюнула. — Славік хоче підняти ціну там, де вона має лежати в труні. Ваше завдання — навпаки. Магічний демпінг. Беатрічо, згадай, як ти платила за оренду в перший місяць війни. Ненависть — найкращий каталізатор. Починаємо закляття «Бабусин ремонт».

Лола заплющила очі. Вона згадала свою «двушку» на Ковпака, де кожна плитка у ванній мала власну думку про те, коли їй відвалитися. Вона змахнула білим хвостом, випускаючи сріблясті іскри прямо в планшет Славіка. Беатріча ж прошепотіла таке про «Червону Москву» та скрипучу підлогу, що в підвалі стало холодно.

Планшет завібрував. Золотий унітаз на фото повільно вкривався іржею, а італійські шпалери перетворювалися на газету «Сумщина» за 1994 рік.

— Що ви робите?! — закричав Славік. — Моя комісія! Алевтино, я ж просив Париж, а не хрущовку на Хіммістечку!

— Це магія справедливості, Славіку, — Алевтина вдарила мітлою по підлозі. — У Сумах ціна має відповідати совісті. А оскільки совісті в тебе немає, ціна тепер — три мішки картоплі.

Ріелтор вилетів з підвалу так швидко, що загубив лакований туфель, який Гільза миттєво приватизувала.

Але в цей момент магія «рикошетнула». Лола раптом відчула, як її власні новенькі кросівки вкрилися шаром пилу, а білий хвіст став пахнути тими самими котлетами, які вона щойно «наворожила» Славіку.

— Ой... — Лола почала відчихуватися від запаху старого під’їзду. — А це чому?

— А ти думала, в рай потрапила? — засміялася Алевтина. — Магія демпінгу завжди забирає частину твоєї власної розкоші. Хочеш опустити багатія — готуйся сама пахнути дешевою їдальнею. Звикайте, дівчата. Бути справедливою в Сумах — це дорого.

Через пів години вони вже йшли Воскресенською до кав'ярні Мар'яни. Гільза гордо несла туфель Славіка, а Лола марно намагалася відтерти магічний «запах котлет» від хвоста.

— Знаєш, — сказала Беатріча, чиї роги нарешті почали тверднути, — я б заплатила цю ціну ще раз, аби тільки бачити обличчя того Славіка.

Над собором пролетіла зграя ворон, а десь у районі Курського проспекту почувся гуркіт — мабуть, малиновий БТР знову не вписався в поворот. Лола дивилася на сонце і розуміла: це місто не змінити за один день, але за одну «справедливу ціну» — цілком можливо.