Розділ 10. Сталева млявість та титанова мітла

Ранок на Роменській почався не з кави, а з тиші, яка була значно страшнішою за будь-який вибух. Бруні стояв перед гаражем, заціпеніло дивлячись на свої руки. У них він тримав те, що ще вчора було ручкою дверей його малинової «дев’ятки». Тепер цей шматок металу нагадував пережовану іриску — він тягнувся, лип до пальців і відмовлявся тримати будь-яку форму, крім сумної сірої краплі.

— Лоло… — голос гнома в слухавці тремтів не від люті, а від справжнього відчаю. — Вона стікає. Моя ластівка просто стікає на асфальт. Важіль передач зав’язався вузлом, а капот обвис, як вуха старого спанієля. У міста сталева імпотенція, Лоло!

На іншому кінці Сум, у квартирі на Ковпака, Лола відірвала голову від подушки. Гільза, яка вже встигла напівкримінально розправитися з лівим капцем господарки, замерла, відчувши дивну вібрацію в повітрі.

— Бруні, не тринди. Метал не може просто взяти і розм’якнути, — пробурчала Лола, але погляд її впав на вікно.

Там, за склом, вуличний ліхтар повільно, з грацією втомленого лебедя, схиляв свою чавунну голову до самої землі. За ним — наступний. Суми виглядали так, ніби хтось вимкнув у металу хребет.

Через годину вони зустрілися на Воскресенській. Беатріча прибула на таксі, бо ліфт у її новобудові на Еспланаді перетворився на стиснуту металеву гармошку, яка застрягла між другим і третім поверхами. Сукуб була в сказі: її улюблені леопардові шпильки мали прихований сталевий супінатор, який тепер став м’яким, як плавлений сирок. Беатріча пересувалася містом з грацією качки, що вперше вийшла на тонкий лід.

Воскресенська зустріла їх парадом сюрреалізму. Вивіски магазинів повідвисали, наче підтали на сонці, а ключі в руках перехожих гнулися від найменшого зусилля. Місто не руйнувалося, ні — воно просто стало пластиліновим.

— Нам треба до Мар’яни, — скомандувала Лола, притримуючи Гільзу. Собака підозріло принюхувалася до стічної труби, яка зміїлася по стіні, втративши всі свої кріплення. — Якщо в цьому місті щось стається з матерією, кава — це єдине, що допоможе не з’їхати з глузду.

Кав’ярня Мар’яни була чи не єдиним місцем, де панував порядок. Керамічна кавомашина — магічний лайфхак власниці — видавала бадьоре шипіння, ігноруючи всесвітню млявість. Мар’яна спокійно протирала стійку, коли двері відчинилися.

У залу зайшов запах. Важкий коктейль із польового полину, болотної тхні та таких дорогих парфумів, що Беатріча миттєво відчула себе дешевою підробкою. Жінка в яскраво-червоному сарафані, розшитому чорним мохом, не йшла — вона пливла, займаючи собою весь простір. На її голові вібрував вінок із живих трав, від якого двоє ельфів-хіпстерів у кутку миттєво сховалися під стіл.

Вона зробила крок до стійки. У її руці була мітла. Але не солом’яна іграшка, а масивний держак із мореного дуба, що закінчувався литим наконечником. Він сяяв холодним, майже синім блиском.

Це був титан. Справжній, бойовий, загартований магією метал, який плювати хотів на загальну слабкість.

Відьма з гуркотом поставила мітлу на підлогу. Керамічна плитка під наконечником вкрилася сіткою тріщин. Гільза миттєво замовкла і притиснулася до ноги Лоли, відчувши силу, від якої не врятують зуби.

— Алевтино Герберівна, — спокійно привітала гостю Мар’яна, підсуваючи їй чашку еспресо, чорного, як дно Псла. — Тут люди скаржаться, що у них ключі вузлами в’яжуться. Ваша робота?

Відьма пригубила каву. Потім видала такий низький, переможний регіт, що титан на її мітлі завібрував у резонанс.

— Ой, дівчатка... — очі Алевтини спалахнули. — Бачили б ви, що вчора було за містом! Виїжджає ця їхня залізна сарана, колона танків, горді такі, дула в небо стирчать… Командир їхній волає: «Вогонь!», а я їм — хоп! — і закляття «Сталевої млявості» прямо під гусениці. І що ви думаєте? У кожного танка дуло — пуньк! — і поникло до самої землі, як перезрілий кабачок у серпні.

Лола і Беатріча перезирнулися. В уяві виникла картина ворожої техніки з абсолютною втратою бойової форми.

— Вони і так, і сяк! — продовжувала Алевтина, витираючи сльози від сміху. — Один танкіст вискочив, почав дуло руками піднімати, синьою ізолентою до вежі примотувати — а воно висне, як ганчірка! Техніка стояти не хоче, воювати не може! Демілітаризація чоловічої гідності в чистому вигляді. У них там зараз не армія, а виставка м’яких іграшок середньої жорсткості.

— Алевтино Герберівно! — втрутився Бруні, який нарешті дошкандибав до кав’ярні, тримаючи в руках розплавлений дверний замок. — А моя «дев’ятка»?! Вона теж тепер як желе! Ви про рикошет чули?

Відьма зміряла гнома поглядом, від якого в того ледь не розм’якли ґудзики на штанях.

— Ну вибач, бородатий. Магія — вона як сумська маршрутка: зачіпає всіх, особливо тих, хто під гарячу руку підвернувся. Скажи спасибі, що в тебе самого коліна не розм’якли, а то б повзав досі по Роменській.

Беатріча, поправляючи свої «м’які» роги, які тепер кумедно гойдалися при кожному кроці, раптом зрозуміла: це саме та сила, якої їй бракувало для розбірок з ОСББ та колишніми.

— Навчіть нас! — вигукнула вона. — Я хочу вміти так само. Щоб одним поглядом опускати все… що мені не подобається.

Лола кивнула, притискаючи до себе затихлу Гільзу.

— Мені теж треба. Я демон, мені за статусом належить робити ворогів безпорадними без зайвого шуму.

Алевтина Герберівна примружилася, розглядаючи Лолу.

— Білий демон, кажеш? Хвіст непоганий, пухнастий… для збивання піни на зіллях підійде. Добре, пищалки. Завтра о дев’ятій у підвалі під собором. Будемо вчити теорію м’яких металів та практику тотального ігнору. Перше заняття — «Як відрізнити бойовий дух від звичайного набряку».

Вона підняла свою титанову мітлу — єдину тверду річ на всю вулицю — і вийшла з кав’ярні, залишаючи після себе шлейф полину та залізної впевненості. Мар’яна мовчки налила дівчатам по другій чашці кави за рахунок Ковена.

Лола дивилася у вікно на зігнуті ліхтарі й усміхалася.