Розділ 8. П’ять відтінків вівчарки та магічний кінолог

Притулок на Баранівці зустрів Лолу таким багатоголосим воєм, що її білий хвіст миттєво перетворився на йоржик для миття пляшок. Повітря тут було густим від запаху мокрої вовни, дешевої каші та екзистенційного розпачу. Самуїл не збрехав: собаки дійсно були на межі. Один старий пес у дальньому вольєрі, схожий на помісь тер’єра з хмарою пилу, дійсно щось бубнів про «панські витівки» та «долю народну», підозріло нагадуючи манерою читання класиків української літератури.

— Значить так, Лоло, — прохрипів Боня, який сидів на плечі Бруні, як піратська папуга з кримінальним минулим. — Ситуація швах. У нас переповнення. Світло вибило, холодильник з м’ясом тече, а ці п’ятеро... — він кивнув на вольєр, де в купі малій борсалися п’ять німецьких вівчарок, — вони вчора намагалися з’їсти волонтерський кросівок. 45-го розміру. Разом із волонтером. Тобі треба їх забрати. На перетримку.

Лола зазирнула у вольєр. П’ять пар очей, схожих на ґудзики від пальта Сатани, втупилися в неї. Найбільше цуценя, з відстовбурченим вухом і мордою, вимазаною в чомусь підозрілому, видало коротке «тяв», яке магічним відлунням вдарило Лолі прямо в материнський інстинкт.

— П’ять?! — вереснула Беатріча, яка досі намагалася витрусити попіл з леопардової куртки. — Лоло, у тебе квартира — двадцять два квадрати житлової площі! Там і так тісно від моїх рогів і твого его! Куди ми їх запхаємо?

— В дев’ятку влізуть, — відрізав Бруні, піднімаючи перше цуценя за шкірку. — Я в цій машині возив два холодильники і три мішки картоплі одночасно. П’ять собак — це просто пасажири з підвищеною вологістю.

Дорога до Ковпака нагадувала сцену з фільму жахів, який знімали в цирку. Цуценята швидко зрозуміли, що дев’ятка — це велика жувальна іграшка на колесах. До того моменту, як вони проїхали Курську, Бруні позбувся оббивки на правому сидінні, Беатріча втратила одну шовкову шкарпетку (яка була урочисто з’їдена в районі мосту), а Лола виявила, що її хвіст тепер пахне щенячою слиною і «вологим кормом для юних атлетів».

Коли вони нарешті ввалилися в «двушку», квартира здригнулася. Лола закрила двері на всі замки, магічно підсиливши їх закляттям «Не виходь, бо вб’є», але це не допомогло.

П’ять вівчарок — яких Бруні назвав Гільза, Поршень, Клема, Схема і Просто Жора — розлетілися по кімнатах, як осколкові гранати.

— Так, план такий! — кричала Лола, стоячи на дивані, бо Гільза вже почала активно цікавитися її щиколотками. — Пишемо оголошення! «Віддам у добрі руки елітних вівчарок-кіборгів, навчених шукати шахеди і ворожі ДРГ по запаху перегару! Тільки для справжніх патріотів Сум!»

— Додай, що вони приносять удачу і тапочки! — порадив Бруні, відбиваючи свій черевик у Поршня. — Вони не приносять тапочки, вони їх анігілюють! — прошипіла Беатріча, дивлячись, як Просто Жора методично роздирає її улюблений журнал «Магічний Гламур».

Ніч на Ковпака перетворилася на магічне реаліті-шоу. Виявилося, що вівчарки мають одну особливість: вони починають вити рівно за п’ять хвилин до повітряної тривоги, працюючи краще за будь-який додаток у телефоні. 

— Дивись, Лоло, — шепотів Бруні о другій годині ночі, сидячи на кухні в оточенні сплячих пухнастих терористів. — Вони відчувають. Може, вони дійсно магічні?

— Вони просто хочуть їсти, Бруні, — зітхнула Лола, накриваючи Клему своїм крилом. — В Сумах зараз всі магічні. Хтось пече хліб без світла, хтось лагодить генератори під обстрілами, а ці... ці просто дають нам привід не думати про те, що летить у небі.

На ранок Лола вирішила діяти радикально. Вона дістала свій телефон і почала викладати сторіз у Facebook та Instagram. Але оскільки вона була Білим демоном, звичайні фото «песиків» не працювали. Вона додала магічний фільтр «Гіпноз сумського покупця».

«Хочете, щоб ваш двір охороняв не просто пес, а нащадок вовків самого Одіна, який переродився в Сумах? Гільза — навчена ігнорувати сусідських котів і гавкати тільки на тих, хто не платить за ОСББ! Поршень — має вбудований радар на недобрі помисли! Поспішайте, бо Самуїл вже намагався забронювати їх для небесної варти!»

Першим прийшов Глюк. Він зайшов у квартиру, переступив через калюжу, яку Схема залишила біля входу як територіальну претензію, і подивився на собак. 

— Мені потрібен той, що найменше нагадує демона, — сказав Глюк, поправляючи окуляри. 

— Бери Просто Жору, — запропонувала Беатріча. — Він щойно з’їв мою помаду «Chanel», тепер у нього кал з золотистим шиммером. Це дуже статусно.

Глюк взяв Жору. Карма спрацювала миттєво: цуценя лизнуло його в ніс, і Глюк вперше за рік посміхнувся не іронічно, а просто так. Один пішов.

До вечора прийшов Славік-ріелтор. 

— Слухай, Лоло, мені треба пес, який буде виглядати солідно на оглядах об’єктів. Щоб клієнти розуміли: якщо не підпишуть договір — пес почне перевіряти їхні гомілки на міцність. Він забрав Клему, пообіцявши, що вона буде жити в новобудові з панорамними вікнами (хоча всі знали, що там ще півроку не буде води).

Найважче було з Гільзою. Вона була найрозумнішою і постійно намагалася залізти Лолі на голову. Коли прийшов час віддавати останню, Лола раптом зрозуміла, що в квартирі стало занадто тихо. Навіть Беатріча перестала лаятися через подерті шкарпетки.

— Знаєш, Бруні, — сказала Лола, дивлячись на порожню миску посеред кімнати. — Я ж демон. Я маю нести хаос. А ці малі... вони принесли такий хаос, що він витіснив увесь інший біль.

— Це Суми, дитинко, — Бруні витер руки ганчіркою. — Тут навіть демони стають волонтерами, бо інакше ніяк.

В цей момент у двері постукали. На порозі стояв Самуїл. На велосипеді, звісно.

 — Ну що, роздала? — посміхнувся він. — Всіх, — відрізала Лола. — І не смій пропонувати мені ще когось.

Самуїл зазирнув у квартиру, де пахло цуценятами і свободою. 

— А я не пропонувати прийшов. Я приніс пачку «Прилук». Справжню. Від Боні. Він сказав, що ти пройшла ініціацію «Сумською Матір’ю-Терезою».