Розділ 7. Карма в пачці та зоозахисний апокаліпсис

Дев’ятка влетіла у двір волонтерського штабу на такій швидкості, що її задня ліва фара просто вирішила залишитися на повороті біля «Лавини», вважаючи за краще самотнє життя в кюветі, ніж ще одну хвилину з Бруні. Двигун видав звук, схожий на кашель курця з п’ятдесятирічним стажем, і затих, випустивши хмару сизого диму, що підозріло нагадував силует дупи.

Бруні вивалився з салону першим. Його окуляри перекосилися, а в руці він усе ще стискав звіт ОСББ, який тепер нагадував жуйку, яку довго жував троль. 

— Самуїле! Виходь, пернатий монополіст! — загорлав гном, гатячи кулаком у залізні двері штабу, на яких хтось дбайливо надряпав: «Тут магії немає, тільки сумління і генератор». — Я знаю, що ти забрав «Прилуки»! Це було низько навіть для архангела! Ти мав бути вище цього, принаймні на два метри над рівнем асфальту!

Двері відчинилися повільно, з таким скрипом, ніби десь у паралельному всесвіті катували іржаву гойдалку. На порозі стояв Самуїл. Але це був не той величний архангел з ікон. Він був одягнений у розтягнуту тільняшку, сімейні труси в горошок, поверх яких була накинута порвана мантія, а на ногах красувалися гумові тапочки «піна», куплені на Центральному ринку за акцією «купи один — другий шукай сам».

В руках він тримав ключ на 19 і напіврозібраний карбюратор від невідомої науці техніки. 

— Чого горлаєш, як потерпілий на Харківському мосту? — буркнув Самуїл, витираючи чоло крилом, на якому не вистачало доброї третини пір’я (мабуть, пішли на подушки для переселенців). — Пачка на столі. Але якщо ти її торкнешся без дозволу, я прокляну твою дев’ятку так, що вона почне їздити тільки задом і тільки під пісні Олега Винника.

Беатріча, чий нікотиновий голод вже перетворив її зіниці на червоні лазери, здатні пропалити дірку в реальності, проігнорувала загрозу. Вона влетіла в штаб, де пахло дешевим чаєм, мастилом і святим духом (який тут явно використовували замість освіжувача повітря). На столі, поруч із банкою недоїдених кабачків, лежала пачка.

Вона схопила її, розірвала плівку зубами і видала звук, щось середнє між схлипом і прокляттям мовою древніх шумерів. 

— Дві... — прошепотіла вона, дивлячись на порожнечу всередині. — Всього дві цигарки? Самуїле, ти що, викурив решту за один раз?! 

— Я не палю, я — екологічно чиста сутність, — Самуїл зайшов усередину, зачепивши крилом люстру, яка й так трималася на молитві та чесному слові електрика. — Решту я використав як валюту. Одна пішла бабці Ганні, щоб вона зняла вроки з нашої сонячної панелі. Ще три — місцевим гоблінам з муніципальної варти, щоб вони не ставили питання про те, чому наш штаб вночі світиться фіолетовим. А решту я забив папірцями з молитвами за ваш карбюратор. Карма, знаєте, річ тонка, як колготки після восьмого березня.

Лола, яка весь цей час мовчки стояла біля входу, нервово намотуючи білий хвіст на руку, нарешті подала голос: 

— Самуїле, нам не потрібні твої проповіді. Нам потрібен спокій. І, можливо, хоча б один день без того, щоб хтось намагався врятувати світ нашим коштом.

Архангел раптом завмер. Він поклав ключ на стіл, і його обличчя набуло того виразу, який зазвичай передує або кінцю світу, або проханню позичити гроші до зарплати. 

— Спокій? У Сумах? Лоло, ти, мабуть, перегрілася в тій дев’ятці. Поглянь навколо. Світло вимикають за графіком «коли Бог на душу покладе», шахеди літають частіше, ніж мухи на м’ясному павільйоні, а ви переживаєте за тютюн.

Він підійшов до кута, де стояла величезна клітка, накрита брезентом. З-під неї долинало дивне гарчання, що нагадувало звук працюючого перфоратора в три години ночі. 

— У нас проблема, — Самуїл різко смикнув брезент. 

У клітці сидів Боня. Це не був звичайний кіт. Це був Боня — легенда сумського зоозахисту, ветеран дев’яти життів, кожна з яких була прожита в боях за територію біля «Еко-маркету». Боня був розміром з невелику дитину, мав одне вухо, шрам через все обличчя і погляд, яким зазвичай дивляться колектори на боржників.

— Це Боня, — представив Самуїл. — І він — голова профспілки місцевих котів і собак, яких ми евакуювали. Вчора в притулку на Баранівці стався магічний збій. Собаки почали розмовляти віршами Павла Тичини, а коти оголосили голодування, вимагаючи не корму, а визнання їхньої суб’єктності в межах децентралізації.

Бруні приснув від сміху, але під важким поглядом Боні різко закашлявся. 

— Це не смішно, — Самуїл став серйозним. — Тварини в Сумах зараз на межі. Вони відчувають темряву гостріше за нас. Вони не розуміють, чому небо падає, але вони відчувають, коли у людей закінчується світло всередині. Боня тут, бо він шукає того, хто зможе стати «мостом».

— І чому ти дивишся на мене? — Лола відступила на крок. — Я демон! Я — втілення спокуси і хаосу! 

— Ти — Білий демон, — Самуїл тицьнув пальцем у її хвіст. — Твій хвіст випромінює частоту, яка заспокоює звірів. Вони бачать у тобі не ворога і не господаря, а рівного. Тобі треба піти в притулок. Сьогодні. Зараз.

Лола поглянула на Беатрічу, яка намагалася прикурити одну з двох цигарок від іскри, що вилітала з генератора. Потім на Бруні, який намагався непомітно вкрасти саморіз із коробки Самуїла. 

— А якщо я відмовлюся? — запитала вона. 

— Тоді карма дев’ятки наздожене вас прямо на Харківській, — Самуїл підморгнув. — І повір, розлючена черга з Інтерів — це квіточки порівняно з тим, що зробить з вами Боня, якщо ви не допоможете його братам.

Боня в клітці раптом видав коротке: «Мяу», яке прозвучало як: «Я знаю, де ти спиш, дівчинко».

Лола відчула, як по спині пробіг холодок. Вона зрозуміла, що в Сумах неможливо просто «проїхати повз». Кожен дрифт, кожна сварка і кожна пачка цигарок тягнуть за собою нитку, яка рано чи пізно приведе тебе до того, хто потребує допомоги. 

— Добре, — видихнула вона. — Я піду. Але якщо я повернуся вся в шерсті і з подряпинами — я перетворю цей штаб на філіал пекла з безкоштовним входом.