Розділ 3. «Економ-клас» Апокаліпсису

24 лютого Беатріча прокинулася не від поцілунку інкуба, а від звуку, наче хтось у небі розривав гігантське полотно. Вона відкрила очі й першим ділом звично потягнулася за смартфоном.

«Немає мережі».

— Ей, ти серйозно? — Беатріча труснула гаджет. — Я ж платила за роумінг «Міжсвіття-Плюс»! Мені потрібно знати, чи впали акції на душі грішників!

Вона спробувала викликати портал до Пекла, але замість розпеченого розлому в підлозі лише з’явилася маленька хмарка диму, що пахла горілою проводкою і видала звук «пх-і-і». Пекло мовчало. Рай не відповідав. Здавалося, небесна канцелярія та пекельна адміністрація пішли на безстроковий обід, залишивши Суми наодинці з чимось, що не вписувалося в жодні договори про кінець світу.

— Тату? Люцик? — вона тицяла в екран «Адо-Банку». Картка кольору «соціальна депресія» вибивала помилку: «Технічні роботи. Зв’язок із Пеклом тимчасово перервано через втручання сил, які ми самі боїмося».

Беатріча визирнула у вікно. Над гаражами «Еспланади» висіло сіре небо, а на вулицях було підозріло багато людей із пластиковими баклажками.

— Ну все, — прошепотіла вона, накидаючи леопардову шубу прямо на шовкову піжаму. — Якщо я не можу зняти готівку, я влаштую їм такий дефолт, що котел здасться сауною.

Вона вибігла на вулицю. Банкомати біля «Еко-маркету» нагадували вівтарі, до яких люди стояли в черзі за святою причастям у вигляді купюр по двісті гривень. Беатріча вклинилася в натовп, виблискуючи рогами в ранкових сутінках.

— Пропустіть! У мене VIP-статус у дев’яти колах! — вигукнула вона, пхаючи картку в приймач. Банкомат хрюкнув і виплюнув її назад. — Ах ти ж залізяка недобита!

— Дівчино, не галасуйте, — спокійно сказала Валентина Петрівна, яка стояла поруч із сумкою-кравчучкою, заповненою сіллю та сірниками. — Там зараз не Пекло, там зараз росія пре. Грошей нема, термінали лягли. Бери палицю і йди склотару збирати, кажуть, сьогодні знадобиться.

Раптом з боку Героїв Крут почувся гуркіт металу. На дорогу виповз танк. Він виглядав великим, грізним і... абсолютно розгубленим. Він крутив дулом, наче намагався згадати, чи повернув він на правильному перехресті біля «МакДональдза».

— О, — прошепотіла Беатріча, спостерігаючи, як танк починає їздити кругами по кільцю. — Чому він такий тупий?

Поруч з’явився Самуїл. Він був у своєму незмінному худі, але в руках замість кави тримав стару карту міста. 

— Це не він тупий, — тихо сказав Архангел. — Це наші дівчата з Воскресенської постаралися. Сумські відьми вранці трохи «підправили» навігацію. Вони наклали на це залізо закляття «Блукаюча Теща». Тепер екіпажу здається, що всі вулиці ведуть у глухий кут, а замість дороговказів вони бачать дулі.

Беатріча подивилася на танк, який заїхав на бордюр і безпорадно заглух. З люка визирнув переляканий хлопець. 

— Ей! — крикнула Беатріча, стаючи в позу справжньої королеви Хаосу. — Мілан закритий! Суми — на карантині! Готівки немає, карти заблоковані, а я сьогодні зла, бо в мене не було латте!

Вона відчула, як її магія, яка раніше працювала тільки на зваблення та підступи, раптом змінила смак. Вона пахла залізом, полином і люттю.

— Самуїле, — звернулася вона до архангела. — Рай дає добро на невелике хуліганство? Бо мої ботфорти дуже хочуть ляснути когось по броні.

Самуїл подивився на танк, потім на чергу в банкомат, яка вже почала розбирати бруківку з виглядом професійних будівельників. 

— Сьогодні, Беатрічо, навіть Рай бере до рук «коктейль Молотова». Тільки шубу не замасти, вона в тебе одна залишилася.

Беатріча посміхнулася. Вперше за всю вічність їй було плювати на ліміт по карті. Вона була в Сумах. І здається, Пекло щойно зрозуміло, що воно вибрало не те місто для гастролей.

Це був момент, коли гламур остаточно зустрівся з реальністю «АТБ» о восьмій вечора.

Беатріча стояла посеред торгового залу, де полиці виглядали так, наче по них пройшлося стадо голодних церберів. Не було ні хліба, ні м’яса, ні навіть тих дивних консервів, які вона раніше гребувала купувати. Залишився тільки відділ з морською капустою та самотня пачка вівсянки, яка дивилася на неї з полиці з таким же відчаєм, з яким Беатріча дивилася на свій «Адо-Банк».

— Це що, жарт? — вона ткнула пальцем у порожнечу, де раніше жила ікра. — Де моє нормальне життя? Де хоча б якийсь завалящий пармезан?

— Дівчино, пармезан поїхав у тероборону, — відрізала касирка, яка з неймовірною швидкістю пробивала пакунки солі. — Беріть капусту, вона корисна для щитовидки. І швидше, бо через п'ятнадцять хвилин комендантська. Не встигнете додому — будете ночувати з охоронцем у тамбурі, а він у нас чоловік суворий, магію не любить, любить статут.

Беатріча вилетіла з магазину, притискаючи до грудей банку морської капусти, як найбільший скарб Пекла. Вулиці Сум стрімко занурювалися в темряву. Світломаскування перетворило місто на декорації до фільму жахів, де головним монстром була тиша.

Раптом біля неї пригальмувала та сама малинова дев’ятка. Двигун гарчав, як поранений звір, а з вікна водія вилетіла хмара тютюнового диму.

— Стрибай, рогата! — гаркнув Бруні. Його очі за темними окулярами (навіть уночі!) світилися фанатичним блиском. — Дві хвилини до «коменди». Патрулі вже на позиціях, а в мене карбюратор чихає — не хочу, щоб нас прийняли за диверсантів через твій леопард. Він у темряві світиться, як мішень для «Джавеліна»!

Беатріча втиснулася в салон, де пахло бензином, кавою та старою ялинкою-освіжувачем. На задньому сидінні, скрутившись калачиком, лежала Лола. Її білий  хвіст нервово смикався, відбиваючи такт під серцебиття міста.