Розділ 2. Леопард проти Каракулю: Битва Титанів

Сходи п’ятого під’їзду здригалися. Беатріча спускалася так, наче кожен стукіт її підборів був цвяхом у труну репутації Валентини Петрівни. Вона вже уявляла, як клацає пальцями, і ця жінка перетворюється на садового гнома. Або хоча б на кактус. Без голок.

На другому поверсі пахло смаженою цибулею та «Корвалолом». Біля дверей ліфта, вперши руки в боки, стояла Вона. Валентина Петрівна була вбрана в каракулеву шубу, яка бачила ще хрещення Русі, і хустку, зав’язану так туго, наче вона збиралася в космос, а не на розбірки.

— О! ПрИплИвла! — заверещала Валентина, щойно леопардовий поділ Беатріче з’явився в полі зору. — Ви подивіться на неї! Ноги як у чаплі, губи як у макаки, а роги... ШО ТА ТАКЕ?! Це ти ними ліфт протаранила, іродіна ти столична?!

Беатріча зупинилася на дві сходинки вище, щоб за законами драми дивитися на ворога зверху вниз. 

— Шановна, — процідила вона, і в під’їзді різко похолоднішало на десять градусів. — Мої роги коштують більше, ніж увесь ваш під’їзд разом із заборгованістю по комуналці. А ліфт просто знепритомнів від вашої енергетики. Це не техніка зламалася, це всесвіт намагається вас ізолювати.

— ШО-О-О?! Та щоб тебе холера вхопила і не випустила! — Валентина Петрівна перехрестила ліфт, а потім тицьнула пальцем у Беатріче. — ПрАстІтутка! Накралася в людей, начепила плямисте барахло і думає, шо вона тут королева Еспланади! Та я тут тридцять років живу, я самого Харитоненка в колясці бачила, ти мені тут не лякай! Зараз дільничного викличу, він тобі ті роги швидко до стіни прикрутить!

Беатріча відчула, як її терпіння луснуло з характерним звуком пекельного полум’я. Вона випростала руку, збираючи в долоні темну енергію, щоб накласти на стару «Прокляття Вічного Поносу без Туалетного Паперу». 

— Silentium Aeternum... — почала вона латиною.

Але замість того, щоб Валентина замовкла, з її кишені на повну гучність загорлав радіоприймач: «Ой, смереко, чом ти так ростеш далеко...». Магія в Сумах явно давала збій, перетворюючи пафос на сільську дискотеку.

— Шо ти там шипиш, як гадюка під камінцями?! — не вгамовувалася бабуся. — Може, тобі ще й «швидку» викликати, бо вже очі закочуються?!

Саме в цей момент двері 44-ї квартири повільно відчинилися. На поріг вийшов чоловік у безрозмірному сірому худі з написом «I need a nap». Він тримав у руках горнятко, на якому було написано: «Навіть архангелам потрібна кава». 

Самуїл виглядав так, наче він не просто хотів спати, а наче він не спав останні два тисячоліття (що було чистою правдою). Його крила були надійно приховані під шарами втомленого аутфіту, але в очах світилася мудрість істоти, яка особисто бачила, як створювався цей світ, і вже тоді підозрювала, що Суми будуть найскладнішою ділянкою. Він спустився на другий поверх сходами: 

— Жінки, — тихо сказав Самуїл. Його голос був таким глибоким, що навіть припинило грати радіо «Смерека». — Я взяв відпустку на сто років. Я хотів просто посидіти в тиші, подивитися на гаражі й допити цю каву. Чому на десятий день мого спокою я чую, як сукуб намагається проклясти голову ОСББ під пісню Степана Гіги?

Беатріча застигла. Від Самуїла пахло хмарами, спокоєм і дуже дорогим кондиціонером для білизни. 

— Ти... — почала вона, примружившись.

— Я просто Самуїл, — зітхнув він, потерши перенісся. — І я дуже прошу: або проклинайте одна одну пошепки, або я зараз зроблю так, що ліфт запрацює, але возитиме він вас виключно в чергу за субсидією.

Валентина Петрівна набрала в легені стільки повітря, що в під’їзді утворився невеликий вакуум. Її каракулева шуба розпушилася, наче бойове оперення індички, а очі заблищали азартом мисливця, який щоправда загнав у кут одразу двох екзотичних звірів.

— Шо-о-о?! — знову здригнулися стіни. — «Жінки»?! Це ти мені, Сашка-задохлик, кажеш?! Я тебе ще малим пам’ятаю, ти в пісочнику сидів і пасочки з піску робив, а тепер ти мені вказувати будеш, як мені з цією рогатою розмовляти?! Теж мені, інтєлІгєнт знайшовся! Худі нап’яв, чашку вхопив — думаєш, Самуїл, то вже й святий?! Та я твою матір знаю, я твою бабусю на ринку бачила, вона сир продавала такий кислий, шо в мене досі оскома!

Самуїл прикрив очі й зробив ковток кави так повільно, наче сподівався, що за цей час настане Апокаліпсис і його змістить зі зміни хтось інший.

— І ти, — Валентина знову розвернулася до Беатрічі, тицяючи пальцем, на якому виблискла масивна золота печатка «Спаси і сохрани». — Стоїть воно, губи надуло! «Еспланада-Хаос» їй! Та я тобі такий хаос влаштую, шо ти в свою квартири через вікно по простирадлах лазити будеш! Я кожну твою доставку з «Епіцентру» буду перевіряти на наявність наркотиків і порнографії! Я дільничному вже вчора дзвонила, сказала, шо в 55-ту заїхала сатаністка з хвостом!

— З хвостом?! — Беатріча обурено поправила леопардовий комір. — Це не хвіст, це дизайнерський пояс від...

— Замовкни, прАстІтутка! — перебила Валентина. — Знаю я ваші пояси! Вдень пояси, а вночі голі на лисій горі біля «Здибанки» танцюєте! Самуїл, а ти чого мовчиш?! Стоїть, дивиться, наче йому пороблено! Тобі не соромно?! Таке під боком оселилося, а він про відпустку марить! Ти чоловік чи де?! Ану бери її за роги і веди в церкву, хай там її святою водою побризкають, шоб воно не смерділо тут своїм окультизмом!

Самуїл нарешті відкрив одне око. В глибині його зіниці на мить спалахнуло чисте, нестерпне біле світло, від якого в під’їзді на секунду перегоріла лампочка на поверсі.

— Валентино Петрівно, — тихо, але так вагомо сказав він, що у Беатрічі заклало вуха. — Якщо ви зараз не підете пити свій «Корвалол», я зроблю так, що наступні тридцять років у вашому телевізорі замість серіалів буде показувати тільки пряму трансляцію з кабінету стоматолога. І без анестезії.

Валентина Петрівна на мить захлинулася власним обуренням. Вона відкрила рота, щоб видати фінальну тираду про «холеру» і «бандерівців», але раптом відчула, що її губи злипнулися, наче вона щойно наїлася найдешевшої іриски «Золотий ключик».