Розділ 1. Квиток у цифрове Пекло

Беатріча стояла біля під’їзду, де вантажники з «Епіцентру» з виглядом філософів-стоїків вивантажили три велетенські коробки з написом «Ліжко-подіум "Султан"». Один із них, витираючи чоло брудною рукавицею, кинув на прощання: — Дівчино, ліфт у вас того... прихворів. Вантажний не дихає, а маленький — як пощастить. Та й не влізе туди ваш «Султан», хіба що частинами і з Божою поміччю.

Беатріча подивилася на свої нігті кольору «свіжа кров ворога» і зрозуміла: Божа поміч — це не її метод. Вона зціпила зуби, згадала всі прокляття на латині та через таку «кузькину мать», що навіть місцеві голуби почали хреститися крилами, почала запхати частини ліжка в тісну кабіну маленького ліфта. Кабіна пахла мокрим собакою та дешевим тютюном, а кожне закриття дверей супроводжувалося звуком, наче закривається кришка труни.

Піднявши останню коробку на п’ятий поверх, вона відчула, що її леопардова шуба потребує хімчистки, а вона сама — екзорциста. Спускаючись за сумочкою, Беатріча помітила біля дзеркала в ліфті обшарпане оголошення.

«Чат ОСББ "Еспланада-ХАОС". Тільки для мешканців! Вхід по QR».

— Ну, гірше вже не буде, — прошепотіла вона, скануючи код золотим смартфоном.

Смартфон вібрував у руці так, наче в нього вселився біс-епілептик. Повідомлення посипалися градом, перетворюючи екран на нескінченну стрічку людського божевілля:

Людмила (кв. 124): ХТО ПОСТАВИВ СВОЮ ТАЧКУ БІЛЯ ПІД’ЇЗДУ?! Таксі не могло заїхати 40 хвилин! Водій прокляв увесь наш рід до сьомого коліна, я запізнилася на манікюр! ПРИБЕРІТЬ СВОЄ КОРИТО!

Олег (кв. 89): Це не корито, це Мазда! І заїхати можна було через гаражі, якби хтось не викинув там будівельне сміття!

Валентина Петрівна (кв. 5): СУСІДИ! Чия собака знову нагидила на дитячому майданчику прямо біля качелі?! Я все бачила у вікно! Камера на 10-й під’їзд усе зафіксувала! Будемо робити ДНК-експертизу чи ви самі приберете це неподобство?!

Беатріча застигла посеред порожньої кімнати. Смартфон продовжував випльовувати стікери з розлюченими котами та капслокові прокляття. У Пеклі за таке поведінку саджали на розпечену пательню на пару століть, а тут це називалося «добрий вечір, сусіди».

Вона хотіла щось написати. Щось величне. Щось на кшталт: «Я Беатріча де Валмонте, і ваш чат — це ментальні тортури». Але замість цього вона просто дивилася, як екран світиться від нових 148 повідомлень про вкрадений килимок біля дверей квартири №42.

— Пекло на землі існує, — зробила висновок Беатріча, кидаючи телефон на матрац, який пах «Епіцентром» та розчаруванням. — І у нього є Viber-сповіщення.

Беатріча тільки-но вмостилася на матраці, розглядаючи крізь дірки в тюлі величні сумські гаражі, як смартфон у її руці видав звук, схожий на вибух котла.

Валентина Петрівна (кв. 5): ЛЮДИ, ЦЕ ЖАХ!!! Якась холера немита, не інакше як з рогами замість мізків, зламала маленький ліфт перегрузом! Я бачила, як туди затягували коробки розміром з вантажівку! Тепер він стоїть мертво, а в мене ноги крутить на погоду, я на свій другий поверх піднятися не можу! Хай ця гризуча неміч зараз самостійно спускається і на горбу мене несе до квартири, раз совісті немає!

Беатріча відчула, як її лівий ріг мимовільно смикнувся. «Холера немита»? «На горбу»? Вона вже почала набирати відповідь, у якій згадувалися дев’ять кіл пекла та особистий котел для любителів капслоку, аж раптом екран блимнув новим повідомленням.

Самуїл (кв. 44): Шановні сусіди, давайте тримати себе в руках. Конфлікти не полагодять техніку. Я вже зателефонував майстру, ліфт скоро зроблять. Будь ласка, зберігайте спокій і тишу, вечір все ж таки.

Беатріча на мить завмерла. Самуїл з 44-ї звучав занадто адекватно для цього цифрового чистилища. Його спокій подіяв як холодний душ, але сукуб всередині неї вимагав справедливості. Вона витерла пальцем пил з екрана і рішуче натиснула на клавіатуру.

Беатріча (кв. 55): До вашого відома, шановна Валентино, коли я піднімалася, ліфт працював ідеально. Можливо, він просто відмовився везти таку кількість жовчі, яку ви виливаєте в цей чат?

Секунда тиші в ефірі здалася вічністю. А потім почалося те, перед чим пасували навіть тортури Люцифера.

Валентина Петрівна (кв. 5): О! ОБ’ЯВИЛАСЯ, КРАЛЯ З 55-ї! Люди, ви бачили її?! У леопарді, морда нафарбована так, наче вона тих котів сама і гризла! Це вона, вона ліфт угробила своїми баулами! Шоб тебе, безстидниця, так само в житті перегрузило, як той бідний підйомник! Шоб тобі пусто було, шоб твої ботфорти до асфальту прилипли! Прости господи, приїхала на нашу голову еліта з гаражів!

Беатріча дивилася на екран, де прокляття Валентини Петрівни ставали дедалі витонченішими, переходячи від зурочення на манікюр до обіцянок «викликати податкову та священника».

— Самуїле з 44-ї, — прошепотіла Беатріча, відчуваючи, як у квартирі стає гаряче не від опалення, а від її власної люті. — Твій спокій був хорошою спробою. Але, здається, мені таки доведеться спуститися. Не для того, щоб нести її на горбу, а щоб показати, як виглядає справжнє прокляття, коли його вимовляє професіонал.

Вона взула свої ботфорти, які «просто ляскали перехожих», і рішуче попрямувала до дверей. Сходи — це теж сцена, особливо коли ти спускаєшся на п’ятий поверх нижче, щоб зустрітися зі своєю долею в каракулевій шубі.