Заїжджаю за Ларисою рівно о восьмій і везу в найрозкішніший ресторан міста.
— Чому не в Мак? — здивовано запитує вона, коли нас проводжають в окремий кабінет, оздоблений шкірою, оксамитом і золотом.
— Тобі тут не подобається?
— На один раз пійде...
Робимо замовлення, і я зі святобливістю спостерігаю, як вона їсть руками червону рибу, запечену з трюфелями.
Усе. Я вражений! Уявляю реакцію своєї сімейки! Братик, після того, як відмиє крила від фарби, напевно піде в монастир років на сто. Ягуся забере Баюна (якщо він погодиться) та звалить у Лукомор’я, і тільки Цербер буде задоволений. Йому напевно сподобається її звичка кидати кістки під стіл.
Нарешті я щасливий! Залишилася тільки дрібниця…
— Виходь за мене! — пропоную дівчині.
— Прямо зараз?
— А чого тягнути?
— Ок, домовлено. Тільки в мене поганий характер, дві кішки, і я вчуся на ветеринара.
— А в мене хвіст, роги, копита і триголовий пес.
— Супер! Покажи!
— Е… Копита чи хвіст?
— Пса!
Тепер я остаточно впевнений: це вона — дівчина моєї мрії… Та тепер буде кому робити Церберу щеплення…