Розділ 23. Втеча з палацу

   Сидіти в чотирьох стінах, нехай навіть ці стіни були з елітного обсидіану й завішані павутинним шовком, для Міри було все одно що повільне катування. Кронос пішов на засідання ради розбиратися з заколотниками, залишивши після себе аромат грози та наказ, за яким їй заборонялося навіть дихати в бік вхідних дверей.

   Магічний заслон на дверях м’яко пульсував бузковим світлом, нагадуючи про те, що король безодні, власник вищої категорії. Але Кронос у своєму засліпленні ревнощами та бажанням захистити забув одну просту річ. Міра прожила двадцять п’ять років у своєму світі. А людина, яка вміє користуватися громадським транспортом у годину пік і домовлятися з комендантом гуртожитку, знайде вихід навіть із магічної цитаделі.

 - Так, Утя, план «А» - домовитися з охороною відпадає, тому що Шш-Трак занадто відданий і занадто тупий, - міркувала Міра, ходячи по кімнаті в самих панчохах і сорочці Кроноса, яка була їй до колін і пахла ним, що трохи заспокоювало нерви. - План «Б» - вистрибнути у вікно теж не варіант, оскільки внизу лавова річка, а я не планувала перетворюватися на шашлик.

   Вона зупинилася перед величезним гобеленом, на якому був зображений перший король нагів, що пожирає сонце. Міра примружилася. За гобеленом явно відчувався легкий рух повітря.

 - Таємний хід! Кліше, звісно, але в цьому замку без них, мабуть, ніяк, - пробурмотіла вона.

   Відкинувши важку ткань, Міра виявила вузькі кам’яні дверцята без ручки. Вона приклала долоню до каменя. Браслет на її зап’ясті, та сама мітка істинної, раптово потеплішав. Камінь відгукнувся тихим клацанням. Магія Кроноса, покликана її захищати, визнала в ній господарку й відчинила прохід.

 - Іронічно, - посміхнулася Міра. - Твої ж замки мене й випустили, дорогий.

   Нижнє місто нагів зустріло Міру какофонією звуків і запахів. Якщо замок був урочистим і холодним, то місто нагадувало божевільний вулик, перехрещений зі східним базаром. Усюди висіли неонові магічні ліхтарі, наги всіх мастей, від дрібних піщаних до масивних воїнів, ковзали вулицями, штовхаючись і торгуючись.

   Міра обачливо натягнула глибокий капюшон плаща, який стягнула з гардеробної Кроноса. У цьому світі людина була екзотикою, а істинна короля, мішенню номер один. Але прагнення свободи та бажання побачити, як живуть звичайні змієлюди, переважили страх.

   Вона блукала повз лавки із сушеними скорпіонами, повз майстерні, де кували мечі з чорного заліза, і нарешті зупинилася біля прилавка з місцевим стріт-фудом.

 - Ей, красуне, не хочеш спробувати вогняні кільця? - прошипів торговець, старий наг із облізлою лускою. - Свіжовиловлені кракени, мариновані в соусі зі сліз пустельного черв’яка!

 - А є щось менш… депресивне? - запитала Міра, розглядаючи димлячі мацаки.

 - Для тебе, володарко, є плоди туманного дерева. Солодкі, як перше линяння, і кислі, як зрада дружини! - він протягнув їй шпажку з прозорими кульками.

   Міра розплатилася золотою монетою, яку знайшла в кишені плаща Кроноса, на ній був карбований його профіль, що виглядало вкрай пафосно, і з задоволенням вгризлася в ласощі. Це було схоже на вибух лимона й меду одночасно.

 - Свобода! - видихнула вона, присідаючи на край фонтана, з якого замість води бив холодний пар. - І жодної герцогині Ілларії з її отруйним манікюром.

   Однак її тріумф тривав недовго. Натовп на площі раптово розступився з таким звуком, ніби по каменю волочили величезні залізні ланцюги. Міра відчула, як повітря навколо неї стало важким, наче перед грозою. Знайомий, до болю рідний і зараз лякаюче лютий ритм магічної аури ударив по її почуттях. Кронос.

   Він не просто йшов, він буквально прорубував собі шлях крізь натовп. Його капюшон був розгорнутий настільки широко, що він здавався вдвічі більшим за звичайного. Очі палали червоним полум’ям, а хвіст із такою силою ударяв по бруківці, що каміння тріскалося. За ним бігли Шш-Трак і ще десяток гвардійців, які виглядали так, ніби їх щойно катували.

 - Де вона?! - рик Кроноса змусив торговців покинути свої лавки й забитися в щілини. - Я відчуваю її запах! Якщо хоч одна лусочка впала з її голови, я зітру цей квартал на порох!

   Міра спробувала втиснутися в колону, але було пізно. Кронос завмер, його голова повільно повернулася в її бік. Відстань у тридцять метрів він подолав за один потужний ривок, опинившись перед нею в ту ж мить.

 - МІРА! - голос короля зірвався на шипіння.

   Він схопив її за плечі, і Міра побачила, що його руки тремтять. Це не був гнів правителя, це був первісний, тваринний жах самця, який утратив свою самицю в лісі, повному вовків.

 - Ти… ти тут?! У місті?! Одна?! - він трусив її так, що шпажка з плодами випала з її рук. - Де ти була?! Як ти вийшла?! Я ледь не стратив усю варту! Я думав, тебе викрали люди Ілларії! Я думав, ти… ти…

 - Кронос, дихай! - Міра спробувала вивільнитися, але він притис її до себе так сильно, що вона почула скрегіт його обладунків. - Я просто гуляла! Мені треба було провітритися! Ти зачинив мене, як хом’ячка в клітці!

 - ПРОВІТРИТИСЯ?! - Кронос закричав так, що пар у фонтані замерз. - У місті, де половина кланів хоче моєї смерті, а друга половина твоєї?! Ти хоч розумієш, що ти для них? Ти моє найуразливіше місце! Будь-який волоцюга з ножем міг стати героєм півночі, просто перерізавши тобі горло!

 - Ой, та ладно тобі панікувати, я з’їла фрукт і навіть не отруїлася! - Міра спробувала перевести все в жарт, але, побачивши обличчя Кроноса, осіклася.

   Він виглядав… розбитим. Його лють раптово здулася, залишивши місце лякаючій, болісній ніжності. Він опустився перед нею на свої кільця, так що їхні обличчя опинилися на одному рівні. Прямо тут, посеред міської площі, на очах у сотень підданих, великий король безодні уткнувся чолом у її плече.

 - Більше ніколи, - прошепотів він, і його голос був сповнений такого болю, що в Міри стиснулося серце. - Більше ніколи не наважуйся зникати. Якщо ти хочеш піти, тоді скажи мені. Я сам відведу тебе на край світу. Але не кидай мене в цій тиші… Я не зможу знову повернутися в темряву.