Розділ 20. Власницький інстинкт

   Якщо раніше Міра наївно вважала, що Кронос просто владний чоловік і злегка схильний до диктатури, то після вчорашніх зміїних ігор вона усвідомила свою фатальну помилку. До цього моменту король безодні, очевидно, просто розминався, граючи в демократію. Побачивши, як його власні брати розпускають хвости перед його істинною, Кронос остаточно й безповоротно зірвався з ланцюгів раціональності.

   У його давньому, сформованому століттями полювання мозку загарчав величезний, пульсуючий червоний транспарант із написом: «РІВЕНЬ ЗАГРОЗИ: КРИТИЧНИЙ. СКАРБ МОЖУТЬ УKРАСТИ, ЗВАБИТИ АБО, ЩО ЩЕ ГІРШЕ, РОЗМІШИТИ БЕЗ МОЄЇ УЧАСТІ».

   Ранок почався не з м’якого світла магічних кристалів, а з глухого, металевого брязкоту. Міра, солодко потягнувшись у своєму ліжку, вирішила, що пора б вирушити до архіву, Сейш обіцяв їй показати секретні карти п’ятого рівня, де, за чутками, зберігалися записи про перші контакти нагів із людьми. Однак, коли вона підійшла до масивної дубової двері своєї спальні й смикнула за ручку, та навіть не ворухнулася.

 - Кронос! - закричала вона, вирішивши, що це черговий жарт Риана. - Якщо це клей у замковій шпарині, я клянуся, я змушу тебе його вилизувати! Випусти мене, мені треба працювати!

 - Сейш зі своїми картами почекає до наступного століття, - пролунав із-за дверей глибокий, вібруючий бас, від якого затремтіли підвіски на люстрі. Голос Кроноса звучав так, ніби він особисто підпирає двері своїм п’ятиметровим тілом. - П’ятий рівень нестабільний. Там… протяги. І занадто багато зайвих очей, які дивляться на тебе не так, як личить підданим дивитися на свою королеву.

   Міра завмерла, примружившись і уперши руки в боки.

 - Протяги? Кронос, ми знаходимося в гігантській системі печер під землею! Тут протяги, це природна вентиляція! Відчиняй негайно, або я почну вибивати двері твоєю улюбленою антикварною вазою!

   Двері повільно, зі зловісним рипом відчинилися. У прорізі показався король безодні у всій своїй лякаючій величі. Він виглядав так, ніби провів усю ніч у дозорі. Волосся в мальовничому безладі, очі горять фанатичним, розплавленим золотом, а його могутній хвіст нервово звивався позаду нього, перекриваючи собою весь коридор, наче живий шлагбаум.

 - Я прийняв зважене й остаточне рішення, - заявив він, входячи в кімнату й демонстративно засуваючи масивний бронзовий засув, який Міра раніше навіть не помічала. - Для твоєї ж безпеки і, що набагато важливіше, для мого душевного спокою ти тимчасово переїжджаєш у мої особисті покої.

 - Що?! - Міра ледь не поперхнулася повітрям. - Тимчасово, це до кінця тижня чи до моєї пенсії?

 - У твоїй кімнаті занадто тонкі стіни, - продовжував Кронос, ігноруючи її сарказм. Він почав міряти кімнату кільцями, від чого підлога під ногами Міри відчутно вібрувала. - І тут цілих два виходи, включаючи вікно в сад, через яке будь-який Риан може залізти з букетом бур’янів. Мої покої, це цитадель. Стіни з зачарованого адаманту, один вхід, який охороняю я, і повна ізоляція від зовнішнього світу. Там ти будеш під моїм особистим захистом двадцять чотири години на добу. Я зможу відчувати твій пульс, навіть коли сплю.

 - Кронос, це називається викрадення людини серед білого дня! - Міра сплеснула руками. - Це не захист, це домашній арешт у готичному стилі! Я не твоя золота рибка, щоб сидіти в акваріумі!

 - Ти не рибка, - Кронос раптово опинився поруч, його тінь повністю накрила її. Він підхопив її на руки разом із ковдрою, у якій вона заплуталася, як у коконі. - Ти моє все. І мій інстинкт каже мені, що цей світ занадто агресивний для такої крихкої та непередбачуваної істоти.

   Покої Кроноса дійсно нагадували цитадель, але в найсуворішому й позбавленому затишку сенсі цього слова. Це була колосальна зала, буквально вигризена в суцільній скелі чорного каменю. Обстановка була під стать господарю. Важкі меблі з мореного дерева, килими зі шкур якихось явно дуже незадоволених за життя монстрів і ціла стіна, обвішана трофейною зброєю, від якої віяло давньою магією та кров’ю.

 - Затишненько, - процідила Міра, оглядаючи холодні склепіння й колекцію зазубрених кинджалів прямо над ліжком. - Прямо як у камері тортур для VIP-персон. Якщо я збираюся тут тимчасово мешкати, нам треба серйозно, Кронос, дуже серйозно поговорити про дизайн інтер’єру. Я не можу спати в місці, яке виглядає як декорації до фільму про графа Дракулу, у якого депресія.

   Кронос, який уже встиг згорнутися масивними кільцями біля єдиного входу, фактично перетворившись на живу броньовану двері, прочинив одне око. Його зіниця була вузькою, як лезо ножа.

 - Інтер’єр ідеальний, - холодно зауважив він. - Він функціональний. Тут немає нічого зайвого, що могло б відволікти мене від головного заняття - споглядання тебе. І тут немає кутків, за якими міг би сховатися лазутчик.

 - Ну вже ні, дорогий мій диктатор, - Міра рішуче скинула ковдру й закатала рукави сорочки. - Якщо ти вирішив зачинити мене у своєму лігві, готуйся до гуманітарної катастрофи. Я жінка, Кронос. А жінка в замкненому просторі з необмеженим кредитом довіри й надлишком енергії, це стихійне лихо для будь-якого чоловічого порядку.

   Наступні п’ять годин король безодні, затамувавши подих і іноді перелякано піднімаючи капюшон, спостерігав за тим, як його суворе, просякнуте віковим пафосом чоловіче лігво піддається безжальній і планомірній атаці затишного тероризму.

   Першим ділом Міра дісталася до його гордості - колекції кинджалів.

 - Занадто багато невиправданої агресії на один квадратний метр, - винесла вона вердикт, безстрашно забираючись на стілець. - І взагалі, на них пил. Вона почала знімати безцінні реліквії і... розвішувати на їхніх рукоятках свої різнокольорові шийні хустки, легкі шарфики й навіть одну запасну пару панчіх. Тепер давні клинки, якими наги колись підкорювали підземні царства, виглядали так, ніби вони щойно повернулися з дуже веселого дівич-вечора.

 - Міра! Це зброя моїх великих предків! Цим мечем мій прадід відтяв голову гідрі! - у жаху вигукнув Кронос, коли побачив свій фамільний ятаган, обмотаний рожевим шарфом із помпонами.