Розділ 17. Кронос вчиться усміхатися

   Ранок після мишачого інциденту почався підозріло тихо, що само по собі в замку нагів було тривожною ознакою. Зазвичай тиша означала або те, що хтось когось з’їв, або те, що затівається чергова диверсія проти здорового глузду Міри. Вона обережно промацала подушку рукою, перш ніж остаточно розплющити очі, на її велике полегшення, дохлих гризунів цього разу не виявилося.

   Замість цього вся спальня була завалена оберемками дивних підземних квітів, які нагадували гігантські люмінесцентні дзвіночки. Вони не стояли у вазах, а просто були розкидані всюди, звисаючи зі шаф і килимів. Вони пахли ваніллю, а при кожному русі повітря видавали ледь чутний, кришталевий малиновий дзвін, від якого в голові ставало підозріло легко.

 - Ну, принаймні, це не пахне погребом і смертю, - пробурмотіла Міра, вибираючись із-під важкого шовку ковдри. - Здається, до нього почало доходити.

   Вона попрямувала до дзеркала, щоб привести до ладу розпатлане після сну волосся, але завмерла на півдорозі, ледь не спіткнувшись об власний капець. У темному кутку кімнати, у тіні масивної обсидіанової шафи, стояв Кронос. Він був без своїх лякаючих обладунків, в одній лише вільній чорній сорочці з найтоншого павутинного шовку, розстебнутій на грудях настільки, що це давало хороший огляд на його мужні ключиці й червоні візерунки луски, що зміїлися вниз до живота.

   Але лякало не його тіло, хоча воно завжди викликало у Міри легке запаморочення. Кронос стояв абсолютно нерухомо, не ворушачи жодним мускулом, і дивився на неї поглядом, який зазвичай провіщає або глобальну катастрофу, або початок дуже голодного й безжального полювання. Його обличчя було напружене так сильно, ніби він намагався в умі добути корінь десятого ступеня з мільйона.

 - Доброго ранку? - невпевнено мовила Міра, протираючи очі й намагаючись не дивитися на його голий торс. - Кронос, ти чого там затаївся, як ніндзя на пенсії? Якщо це нова тактика охорони, то вона працює, я вже майже заїкаюся.

   Кронос не відповів. Він зробив глибокий, шумний вдих, його капюшон ледь помітно хитнувся, і раптом… його обличчя почало піддаватися лякаючій трансформації. М’язи щелепи болісно смикнулися, губи натягнулися, оголюючи ряд гострих, сліпучо-білих і дуже довгих ікол, а куточки рота поповзли вгору, досягаючи якоїсь критичної позначки десь у районі вух.

   Міра повільно позадкувала, поки не вперлася спиною в холодну стіну. Її рука інстинктивно намацала Утю на комоді.

 - Кронос… дорогий мій… якщо це раптова судома або алергія на ці дзвінкі дзвіночки, кліпни двічі. Або якщо ти все-таки вирішив, що я виглядаю досить апетитно, щоб з’їсти мене прямо зараз, попередь, я хоча б передсмертну записку мамі допишу.

 - Я… - Кронос видав звук, схожий на скрегіт металу по склу, від якого по спині Міри пробіг табун мурашок. - Я… усміхаюся. Тобі. Як ти просила.

   Міра ковтнула слину, відчуваючи, як усередині борються жах і істеричний сміх. Це не була усмішка. Це була гримаса лютого божевілля, змішана з оскалом глибоководного вудильника, який щойно побачив дуже смачну, але вкрай підозрілу наживку. Найстрашніше було в тому, що його очі, ці важкі золотисті озера, залишалися абсолютно серйозними, холодними й навіть трохи страдницькими.

 - О боги… Кронос, припини! - благала вона, закриваючи обличчя руками, щоб не бачити цього кошмару. - Будь ласка, поверни своє звичайне обличчя «я-уб’ю-вас-усіх-повільно». Це виглядає так, ніби ти зараз або лопнеш від натуги, або перетворишся на перевертня й відкусиш мені голову просто з ввічливості!

   Кронос миттєво розслабив обличчя, і воно знову стало звично суворим, похмурим і неймовірно красивим у своїй холодності. Він важко, розчаровано зітхнув, і його плечі поникли. Його хвіст роздратовано хлиснув по підлозі, збиваючи підлогову вазу, яка тут же розлетілася на шматки.

 - Риан сказав, - прошипів Кронос, відвертаючись до вікна. - Що людські жінки втрачають волю до опору й стають пластиліновими, коли їм усміхаються. Він сказав, що це універсальний ключ до твого серця. Я тренувався перед дзеркалом у тронній залі дві години. Сейш навіть склав для мене математичну таблицю кривизни губ для досягнення оптимального ефекту симпатії та довіри. Судячи з твоєї реакції, Сейш ідіот, а Риан, кандидат на годування варанів.

   Міра не витримала. Вона почала хихикати. Спочатку тихо, у кулак, намагаючись зберегти залишки поваги до почуттів короля, а потім просто зігнулася навпіл від реготу, сповзаючи по стіні на килим.

 - Ключ до серця? Ха-ха-ха! Кронос, це був прямий шлях до мого заїкання! Ти виглядав як маніяк із фільму, який вибирає, з якою саме приправою подавати жертву на вечерю! Твої ікла… вони ж величезні! Коли ти їх так виставляєш, я думаю не про любов, а про те, чи вистачить мені пластиру на шию!

   Наг ображено фиркав. Його луска на вилицях потемніла, набуваючи густого пурпурового відтінку, - явна ознака крайнього збентеження.

 - Я король безодні, Міра. Мої предки не усміхалися мільйони років. Ми виражаємо радість через розширення капюшона, вібрацію луски й ритмічне постукування хвостом по тілах повержених ворогів. Це ефективно й зрозуміло всім. Але я хотів… я дійсно хотів зробити тобі приємне. Ти вчора так кричала про ці свої нормальні знаки уваги, про квіти й почуття…

   Міра перестала сміятися й подивилася на нього знизу вгору. Незважаючи на весь комізм і лякаючу міміку, її до глибини душі зворушила ця безглузда, незграбна спроба. Великий і жахливий Кронос, перед яким тремтіли легіони й схилялися гори, стояв перед нею, щиро засмучений тим, що не може просто розтягнути губи в зрозумілому їй жесті.

 - Підійди сюди, - м’яко сказала вона, простягаючи до нього руку.

   Кронос слухняно, майже покірно просковзнув до неї. Коли він опинявся зовсім поруч, повітря навколо нього завжди змінювалося, воно ставало щільнішим, гарячішим і зарядженим первісною енергією. Міра встала на навпочіпки, поклавши долоні йому на щоки. Його шкіра була прохолодною, гладкою й дивовижно приємною на дотик, як дорогий шовк, під яким ховається лита сталь.