Розділ 3. Не їж мене, я жорстка

   Ранок у підземному королівстві нагів був поняттям глибоко філософським. Тут не було звичного поділу на світанки та заходи сонця. Замість цього гігантський кристал, закріплений під самим склепінням центральної печери, повільно змінював свій колір. Коли він перетікав із густого фіолетового в тривожний помаранчевий, це означало початок робочого дня для тисяч лускатих мешканців.

   Міра прокинулася від того, що по її обличчю повзла холодна тінь. Вона розплющила очі й побачила, що один зі стражників-нагів заглядає в її вікно, яке насправді було просто щілиною в скелі.

 - Мамочки! - вереснула вона, натягуючи ковдру до самого носа. - У вас що, не вчать стукати перед тим, як витріщатися на сплячу жінку?

   Стражник видав звук, схожий на скрегіт напилка по металу.

 - Його величність Кронос не любить чекати. Трапезу накрито. Рухайся, безхвоста, поки твій сніданок ще не вирішив уповзти з тарілки.

   Міра приречено зітхнула. У її світі ранок починався з перевірки месенджерів та запаху розчинної кави. Тут же він починався з погроз і споглядання зміїних хвостів. Вона натягла свій вірний рожевий халат, який після портального переміщення виглядав трохи пом’ятим, але все ще гордо настовбурчував котячі вушка на капюшоні.

 - Пішли, Утя. Сьогодні на нас чекає гастрономічний трилер, - прошепотіла вона гумовій качечці, запихаючи її в глибоку кишеню халата.

   Шлях до малої обідньої зали пролягав через лабіринт кімнат, кожна з яких була шедевром каменерізного мистецтва. Міра намагалася не відставати від стражників, чиї могутні хвости з тихим шелестом ковзали по полірованій підлозі. Вона відчувала на собі погляди інших слуг-нагів. Цікаві, презирливі, а іноді й відверто голодні. Для них вона була екзотичним звірком, якого випадково виплюнула магія.

   В обідній залі панувала атмосфера склепу, в якому вирішили влаштувати банкет. Кронос сидів на чолі столу. Його торс без одягу здавався відлитим із бронзи у світлі магічних ламп. Татуювання на його плечах повільно пульсували, вірна ознака того, що король роздратований. Його чорний хвіст, завдовжки не менше десяти метрів, був укладений навколо трону складними кільцями, кінчик яких нервово постукував по підлозі.

 - Ти запізнилася на сім хвилин, - промовив Кронос, не піднімаючи голови. Він вивчав якийсь старовинний сувій, який у його величезних руках здавався крихким листком пергаменту.

 - Зате я виспалася, - парирувала Міра, рішуче займаючи місце навпроти нього. - А сон, між іншим, запорука краси. Тобі б теж не завадило подрімати, а то очі злі, як у мого начальника в понеділок.

   Кронос повільно підняв погляд. Його золотисті очі з вертикальними зіницями сфокусувалися на рожевому хутрі її халата.

 - Твоя зухвалість межує з божевіллям. Ти розумієш, що знаходишся у світі, де твоє життя коштує менше, ніж одна лусочка на моєму хвості?

 - Ой, налякав! - Міра махнула рукою. - Якби ти хотів мене вбити, ти б зробив це ще на вівтарі. А раз я тут і мені навіть стілець виділили, значить, я тобі для чогось потрібна. Тож давай пропустимо стадію залякування і перейдемо до їжі. Що тут у нас?

   Слуги, ніби за командою, підняли срібні кришки з блюд. Міра зазирнула у свою тарілку і відчула, як шлунок робить кульбіт. На таці, серед дивних синіх грибів, лежали... перепілки. Цілі. Сирі. Із заплющеними очками та пір’ям, яке підозріло лисніло від свіжої крові. Одна з пташок раптово смикнулася, мабуть, залишковий нервовий імпульс і Міра ледь не звалилася зі стільця.

 - Це... це що? - прошепотіла вона, вказуючи тремтячим пальцем на птаха.

 - Сніданок воїна, - незворушно відповів Кронос, підхоплюючи одну тушку. Його пазуристі пальці стиснулися на горлі птаха. - У сирій плоті сила. У крові магія. Їж. Тобі потрібні сили для випробувань.

 - Ти жартуєш? - Міра відчула, як до горла підкочується клубок. - Кронос, я людина! Ми винайшли вогонь мільйони років тому саме для того, щоб не їсти це! Мій шлунок не біореактор, він не перетравить пір’я і чиїсь нездійснені мрії про політ!

   Кронос завмер, пташка застигла за пару сантиметрів від його рота. Його ніздрі розширилися, вловлюючи її страх і відразу.

 - Ти відмовляєшся від королівської милості? - його голос став схожим на низьке ричання.

 - Я відмовляюся від сальмонели і кошмарів на все життя! - Міра схопилася на ноги. - Де у вас кухня? Я сама приготую собі нормальний сніданок. І тобі теж, бо, судячи з твого характеру, тобі катастрофічно не вистачає смажених вуглеводів!

   Сейш, який сидів праворуч від брата, підняв брову.

 - Кухня? Ти хочеш сама осквернити продукти полум’ям? - він швидко застрочив у своєму сувої. - Цікаво. Гіпотеза, людські особини використовують теплову обробку їжі як спосіб придушення інстинктів хижака.

 - Гіпотеза, людські особини просто люблять, коли смачно! - огризнулася Міра і, не чекаючи на варту, попрямувала до масивних дверей, звідки пахло спеціями.

   Кухня нагів була схожа на лігво алхіміка-маніяка. Кухарі, нижчі наги з тьмяною лускою, шипіли на неї, коли вона почала безцеремонно зазирати в котли.

 - Так, - скомандувала Міра, упираючи руки в боки. - Мені потрібні яйця. Будь-які, крім зміїних. У вас є птахи, які несуть яйця, а не прокляття?

   Їй притягли кошик яєць підземного страуса, кожне розміром із невеликий кавун. За допомогою важкого бронзового ножа та кількох міцних висловів Міра розпалила магічну плиту, знайшла пласку сковорідку і почала творити магію, якої її навчило життя в гуртожитку.

   Через двадцять хвилин по всьому замку почав поширюватися запах, який змусив стражників на постах підозріло принюхуватися. Це був аромат смаженого омлету з місцевими травами, які на смак виявилися чимось середнім між кропом і васабі. І хрустких коржів, які Міра примудрилася підсмажити на жирі якихось горіхів.

   Вона повернулася в залу, несучи дві тарілки. Одну вона з гуркотом поставила перед Кроносом.