Розділ 1. Замість спа-процедур - вівтар

   Міра завжди вважала, що її життя, це серія ретельно спланованих катастроф, приправлених дрібкою чистого, незамутненого невезіння. Донедавна вершиною її таланту до халеп вважалися падіння зі сходів прямо на торт на весіллі найкращої подруги, випадкове підпалювання кухні університету попкорном і перманентні проблеми з сантехнікою. Але те, що сталося цього вечора, виходило за межі фізики, логіки та здорового глузду.

    Вечір починався багатообіцяюче. Міра втомилася так, що її кінцівки здавалися налитими свинцем. Робота в бібліотеці, де пил віків в’їдався в пори, вичавила з неї всі соки. Єдиним світлом у кінці тунелю була її ванна кімната. Нехай стара, нехай із краном, що протікав і вистукував ритм похоронного маршу, зате своя.

   У приглушеному світлі єдиної лампочки Міра здійснила свій священний ритуал. Вона запалила три ароматичні свічки: морський бриз, пряний сандал і якусь неопізнану жовту свічку, яка пахла як свіжоспечений лимонний пиріг. Цей коктейль запахів мав вигнати з її голови думки про річний звіт.

   Вона з любов’ю одяглася у свій бойовий обладунок релаксації, пухнастий рожевий халат. Він був настільки об’ємним, що в ньому Міра нагадувала зефірну хмаринку, яка вирішила завести собі ноги. На капюшоні стирчали два котячих вушка, які завжди кумедно здригалися при ходьбі. Фінальним штрихом стали капці-коти та вірна гумова качечка Утя, затиснута під пахвою. Утя була ветераном усіх водних битв і єдиною істотою, яка знала всі секрети Міри.

 - Ну що, Утя, сьогодні ми не просто миємося, сьогодні ми перероджуємося, - проголосила Міра, підходячи до ванни.

   Вода була ідеально гарячою, з пишною шапкою піни, що піднімалася над краями, як збиті вершки. Міра занесла ногу над бортиком, уже передчуваючи, як тепло розійдеться тілом. ХРУСЬ.

   Звук був такий, ніби сам всесвіт вирішив тріснути по швах. Під правою ногою Міри підлога раптово перестала бути твердою. Замість старого лінолеуму там утворилася зяюча порожнеча, затягнута дивним фіолетовим маревом.

 - Мамочки... - тільки й встигла писнути Міра.

   Гравітація, ця безсердечна особа, спрацювала миттєво. Міра не просто впала, її буквально втягнуло у вирву. Свічки згасли, ванна з піною залишилася десь нескінченно далеко вгорі, а сама дівчина мчала крізь простір, який виглядав як нутрощі калейдоскопа. Вітер свистів у вухах, поли халата розліталися, а капюшон з вушками раз у раз налазив на очі.

 - Утя-я-я! - закричала вона, міцніше притискаючи гумову іграшку до грудей.

   Падіння тривало вічність і секунду одночасно. А потім сталося приземлення. Замість того, щоб розбитися в коржик, вона м’яко, ніби на невидиму подушку, опустилася на холодний камінь. Повітря тут було зовсім іншим. Густим, із запахом древнього каменю та якихось дуже дорогих пахощів.

   Міра лежала на животі, заплющивши очі. «Я померла? - подумала вона. - Якщо це рай, то чому підлога така холодна? І чому пахне не пирогами, а серпентарієм?»

   Вона обережно розплющила одне око. Прямо перед її носом була ідеально відполірована плита з чорного каменю. Нею бігли сяючі золоті вени, що спліталися в складні руни. Міра повільно підняла голову.

   Вона знаходилася в центрі колосального залу. Склепінчасті стелі губилися в темряві, а стіни були прикрашені гігантськими статуями істот, у яких верхня частина була людською, а нижня зміїною. Уздовж стін горіли чаші з магічним синім полум’ям. Але найстрашнішим було не приміщення. Найстрашнішим були три постаті, що стояли навколо вівтаря, на якому вона розтягнулася.

    У центрі стояв він. Якби у влади та холоду було обличчя, це було б його обличчя. Чоловік неймовірної краси, але такої, від якої хочеться негайно сховатися за броньовані двері. Його волосся було чорнішим за найглибшу ніч, а шкіра блідою, як місячне світло. Але погляд... вертикальні зіниці золотистих очей дивилися на неї з таким крижаним презирством, що у Міри по шкірі побігли мурашки, і справа була явно не в протягу.

   Нижче потужного, рельєфного преса, вкритого дивними татуюваннями, людське тіло закінчувалося. Замість ніг з-під його пояса виходив масивний чорний хвіст. Лусочки переливалися у світлі смолоскипів смарагдовими іскрами. Хвіст був настільки довгим, що він кільцями лежав навколо господаря, займаючи добру половину постаменту.

 - Кронос, брате, - пролунав украдливий голос праворуч. - Мені здається, великий ритуал призову Давньої Воїтельки дав... невелику осічку.

   Міра повернула голову праворуч. Там стояв другий наг. Його хвіст був яскраво-зеленим, а обличчя вужчим і насмішкуватим. У руках він тримав якусь палицю і дивився на Міру з таким інтересом, ніби вона була рідкісним видом плісняви під мікроскопом.

 - Осічку? - голос чорного нага був подібний до гуркоту грому в горах. - Сейш, ти сказав, що заклинання висмикне з іншого світу найсильнішу істоту, здатну зупинити прокляття. І що я бачу перед собою? - він зробив загрозливий рух уперед. Його хвіст із тихим шурхотом ковзнув по каменю. - Я бачу рожеве непорозуміння з вушками, - прошипів Кронос, вказуючи пазуристим пальцем на капюшон Міри.

 - Але подивися, у неї в руках якийсь жовтий артефакт! - втрутився третій наг, наймолодший на вигляд. У нього був синій хвіст і копа розпатланого світлого волосся. Він виглядав майже дружелюбно, якщо не рахувати того, що облизнувся, дивлячись на Міру. - Може, це магічний голем у формі птаха?

   Міра подивилася на Утю. Утя мовчки дивилася на нагів своїми чорними очками-намистинками.

 - Це... це просто качка, - видавила з себе Міра. Її голос прозвучав тонко і жалібно в цьому величезному залі. - Гумова. Для ванни.

   Настала тиша. Така тиша буває перед тим, як вулкан вирішить, що час трохи подиміти. Кронос повільно схилився над нею. Від нього пахло дощем і небезпекою. Його обличчя опинилося в кількох сантиметрах від її обличчя.

 - Що ти таке? - видихнув він.

 - Я Міра, - вона спробувала сісти, щільніше загортаючи халат. - І я дуже прошу вибачення. Я просто хотіла помитися. У вас тут, здається, помилка в навігації. Якщо ви покажете, де вихід, я піду... Капець тільки знайду, один, здається, злетів у порталі.