Оленятко Ліо і стежка нічних вогників

Оленятко Ліо нещодавно оселилося в Сусідній діброві. Воно мало добрі карі очі, білі цятки на спинці та тоненькі ніжки, які бігали швидше за вітер.

Ліо любив сонячні галявини, веселі ігри й прогулянки з друзями. Та коли над лісом опускалася ніч, усе змінювалося. Звичайні кущі перетворювалися на волохатих чудовиськ, гілки простягали довгі руки, а кожен шурхіт здавався чиїмись кроками.

Найбільше Ліо боявся темряви.

Одного дня сова Софія повідомила:

— Сьогодні ввечері відбудеться Свято нічних вогників! Ми розвісимо ліхтарики на деревах і підемо до Зоряної галявини дивитися на метеоритний дощ.

— Я зроблю ліхтарики із золотого листя! — зраділа білочка Іскринка.

— А я прикрашу стежку стрічками! — додала лисичка Руся.

— Я принесу кошик із частуваннями! — пообіцяло ведмежа Топко.

— Ходімо з нами, Ліо, — запропонував зайчик Пухнастик. — Кажуть, сьогодні зірки падатимуть просто над галявиною!

Ліо дуже хотілося побачити зорепад. Але свято мало розпочатися після заходу сонця.

— Я… мабуть, не зможу, — тихо відповіло оленятко.

— Чому? — здивувався Пухнастик.

— Увечері мені потрібно рано лягати спати, — вигадав Ліо.

Друзі не стали його вмовляти. Вони взялися готуватися до свята, а Ліо повернувся додому.

Коли сонце сховалося за деревами, оленятко визирнуло у вікно. Між гілками мерехтіли кольорові ліхтарики, а здалеку долинав сміх друзів.

Ліо стало сумно.

«От би мені не боятися темряви», — подумав він.

Раптом у двері постукали.

На порозі стояла сова Софія з маленьким блакитним ліхтариком.

— Ми вже вирушаємо до Зоряної галявини, — сказала вона. — Ти точно не хочеш піти?

Ліо опустив голову.

— Я не через сон відмовився. Насправді… я боюся темряви.

— Дякую, що сказав правду, — лагідно відповіла Софія. — Боятися не соромно.

— Але інші не бояться.

— Усі чогось бояться. Страх намагається нас захистити й попереджає про можливу небезпеку. Проте іноді він помиляється та лякає навіть тоді, коли ми в безпеці.

— А як зрозуміти, чи справді є небезпека?

— Потрібно зупинитися, озирнутися й перевірити, що відбувається насправді. А ще не обов’язково долати весь шлях одразу. Можна зробити лише один маленький крок.

Софія простягнула Ліо блакитний ліхтарик.

— Ходімо до найближчого дерева. Якщо тобі стане надто страшно, ми повернемося.

Оленятко обережно вийшло з будиночка. Навколо було темно, а серце калатало так сильно, що Ліо чув кожен його удар.

Він зробив один крок.

Потім іще один.

Раптом у кущах щось зашурхотіло.

— Там хтось є! — Ліо притиснувся до Софії.

— Зупинимося і перевіримо, — запропонувала сова.

Вона піднесла ліхтарик ближче. Із-під листя вискочило маленьке мишеня з ягідкою в лапках.

— Добрий вечір! — привіталося воно й побігло далі.

Ліо полегшено видихнув.

— Я подумав, що там ховається чудовисько.

— У темряві наша уява домальовує те, чого ми не бачимо, — пояснила Софія. — Тому корисно запитати себе: «Що я знаю напевно, а що лише уявляю?»

Вони рушили далі. Незабаром попереду з’явилися ліхтарики друзів.

— Ліо прийшов! — зрадів Топко.

— Ми залишили для тебе місце поруч із нами, — сказала Іскринка.

Ліо було приємно, що ніхто не сміявся з його страху. Він став між Топком і Пухнастиком, і всі разом вирушили лісовою стежкою.

Спочатку йти було легко. Ліхтарики освітлювали дорогу, друзі розмовляли й жартували.

Та раптом налетів сильний вітер.

Він загойдав дерева, зірвав зі стежки стрічки й один за одним загасив ліхтарики. Ліс занурився в темряву.

Ліо завмер.

Навколо тріщали гілки, шелестіло листя, а між деревами рухалися великі тіні. Оленяткові здалося, що ноги більше його не слухаються.

— Я не можу йти, — прошепотів він. — Я хочу додому.

— Ми поруч, — сказав Пухнастик.

— Давайте запалимо ліхтарики знову, — запропонувала Руся.

Але виявилося, що вітер відніс коробочку з вогниками кудись у кущі.

Раптом друзі почули тихий плач.

— Ви це чули? — запитала Іскринка.

З-за дерев знову долинуло:

— Допоможіть…

Ліо стало ще страшніше.

— Може, це нічне чудовисько заманює нас у хащі?

— А може, комусь справді потрібна допомога, — відповіла Софія. — Спершу перевіримо.

Вона попросила всіх залишатися разом. Друзі повільно рушили на голос, але дорога ставала дедалі темнішою.

— Я нічого не бачу, — тремтячим голосом сказав Ліо.

— Спробуй помітити те, що є навколо тебе, — порадила Софія. — Назви три речі, які бачиш.

Оленятко придивилося.

— Світлу смужку неба… білий камінь… і хвостик Пухнастика.

— А тепер назви два звуки, які чуєш.

— Шелест листя і голоси друзів.

— Що ти відчуваєш під копитцями?

— М’який мох.

Дихати стало трохи легше. Ліс уже не здавався суцільною чорною плямою. У ньому були знайомі звуки, предмети й друзі, які йшли поруч.

Невдовзі вони побачили біля поваленого дерева маленького їжачка. Його лапка заплуталася в довгій траві, а поруч лежала загублена коробочка з вогниками.

— Я хотів наздогнати вас, але збився зі стежки, — схлипнув їжачок.

Топко розсунув важкі гілки, Руся перегризла стебла, а Ліо обережно допоміг малюкові підвестися.

— Тобі теж було страшно? — запитав їжачок.

— Дуже, — чесно відповіло оленятко. — Мені й зараз трохи страшно.

— Але ти все одно прийшов.

Ліо замислився. Страх не зник, але не завадив йому допомогти тому, хто опинився в біді.

Софія запалила ліхтарики, і друзі продовжили шлях. Цього разу Ліо ніс один із них попереду. Він усе ще здригався від раптових шурхотів, але тепер зупинявся й запитував себе:

«Це справжня небезпека чи моя уява?»

Коли друзі дісталися Зоряної галявини, небо вже було всіяне тисячами зірок. Усі вмостилися на м’якій траві.