Лисичка Руся і вогник у хвостику

Лисичка Руся жила в маленькому будиночку біля малинових кущів. Вона була кмітливою, швидкою та завжди вигадувала для друзів цікаві ігри.

Одного ранку Руся прокинулася раніше за всіх.

— Сьогодні ми збудуємо найбільший у лісі будиночок для ігор! — вирішила вона.

Лисичка знайшла міцні гілки, принесла м’який мох і прикрасила майбутній будиночок стрічками з трави. Незабаром на галявину прийшли зайчик Пухнастик, білочка Іскринка та ведмежа Топко.

— Я зроблю двері! — запропонував Пухнастик.

— А я прикрашу дах шишками! — додала Іскринка.

— Я принесу найважчі колоди! — зрадів Топко.

Друзі дружно взялися до роботи. Руся саме встановлювала останню стіну, коли Топко потягнувся за колодою і випадково зачепив її лапою.

Гілки захиталися — і весь будиночок із гучним тріском розсипався.

— Ой… — прошепотіло ведмежа. — Я не хотів.

Руся завмерла. Її щоки стали гарячими, вуха напружилися, а хвостик розпушився так, ніби всередині нього спалахнув вогник.

— Ти все зіпсував! — закричала вона. — Я більше ніколи не дозволю тобі допомагати!

Топко опустив голову.

— Вибач, Русю…

— Іди геть! — вигукнула лисичка й сердито тупнула лапкою.

Вона підбігла до купи гілок і почала поспіхом складати їх сама. Та лапки тремтіли від злості, гілки падали, а стрічки плуталися.

— Ненавиджу цей будиночок! — крикнула Руся і жбурнула мох на землю.

Пухнастик та Іскринка розгублено мовчали. А Топко повільно пішов із галявини.

Раптом із дерева безшумно злетіла сова Софія.

— Схоже, у твоєму хвостику розгорівся справжній вогник, — сказала вона.

— Ніякого вогника там немає! — буркнула Руся.

— Тоді чому тобі жарко, лапки тремтять, а слова вилітають гострі, наче колючки?

Руся прислухалася до себе.

— Бо я злюся! Ми так довго будували, а Топко все зруйнував!

— Ти маєш право злитися, — спокійно промовила Софія. — Злість показує, що сталося щось важливе або неприємне. Але вона не повинна вирішувати, що казати й робити.

— А як її зупинити?

— Спочатку відійди від того, на кого сердишся. Потім повільно вдихни носиком, наче нюхаєш квітку, і видихни ротиком, наче охолоджуєш гарячий чай.

Руся вдихнула.

— Нюхаю квітку…

А потім повільно видихнула.

— Охолоджую чай…

Вона повторила це ще двічі. Вогник у хвостику став меншим, а лапки перестали тремтіти.

— Тепер скажи, що саме тебе розлютило, не ображаючи друга, — порадила сова.

Руся поглянула на розкидані гілки.

— Я розсердилася, бо дуже старалася і хотіла, щоб будиночок вийшов гарним.

— Ось тепер говориш ти, а не твоя злість, — усміхнулася Софія.

Лисичка згадала сумні очі Топка.

— Я сказала йому йти геть… Але ж він зробив це випадково!

Руся побігла шукати ведмежа. Вона знайшла його біля струмка. Топко сидів на камені й пускав у воду маленькі листочки.

— Топку, — тихо покликала лисичка. — Вибач, що я накричала на тебе і прогнала. Я дуже розсердилася через будиночок, але не мала права тебе ображати.

— Я теж винен, — відповів він. — Треба було бути обережнішим.

— Ти зробив це не навмисно. Повернешся зі мною на галявину?

Топко трохи подумав, а тоді простягнув їй лапу.

— Повернуся. Тільки цього разу запитуватиму, куди класти колоди.

Коли друзі прийшли назад, Пухнастик уже придумав, як зробити міцніші двері, а Іскринка принесла довгі гнучкі гілочки для стін.

Усі разом вони збудували новий будиночок. Він вийшов навіть кращим за попередній: із круглим віконцем, дахом із золотого листя та маленьким дзвіночком над входом.

— Ура! — зраділи друзі.

Руся усміхнулася Топкові.

— Добре, що ти повернувся. Без тебе ми не підняли б найбільшу колоду.

— А без тебе ми не придумали б такий чудовий будиночок, — відповів він.

Відтоді, коли лисичка відчувала, що у хвостику розгорається вогник злості, вона зупинялася, відходила вбік і тричі дихала: нюхала уявну квітку та охолоджувала гарячий чай.

Руся зрозуміла: злитися — не погано. Злість допомагає помітити, що тебе засмутило. Та навіть найгарячіший вогник можна приборкати, якщо зробити паузу, заспокоїтися й розповісти про свої почуття добрими словами.