Ко мне заходят со спины
И делают укол...
"Колите, сукины сыны,
Но дайте протокол!"
Я даже на колени встал,
Я к тазу лбом прижался;
Я требовал и угрожал,
Молил и унижался.
Володимир Висоцький.
З самого початку епідемії уряди, для боротьби з неї, розпочали вводити різні обмежувальні заходи, які тягнули та тягнуть дуже болісні наслідки для економіки.
А що таке болісні наслідки для економіки? Це означає, що хтось втратив справу. Яку будував усе життя, хтось – заробіток та засоби для існування, не лише для себе, але й для сім’ї. Не кажучи вже про тих, чиї життєві плани було повністю зруйновано.
Світ живе в таких умовах вже тривалий час. І, звичайно, увага мільярдів людей була прикута до розробки вакцин. Одне питання цікавило багатьох людей: коли вони стануть доступними?
Питання це ставили не лише ті, хто боявся захворіти та померти. З не меншою зацікавленістю чекали появи вакцин і ті, хто сподівався на відновлення нормального економічного життя. На те, що можна буде безпечно відвідати ресторан, поїхати у відпустку без самоізоляції після перетину кордону…
Це сталося, - вакцини з’явилися. Що важливо: створені вони різними приватними (окрім, хіба що, Росії та Китаю) корпораціями у різних країнах. Здавалося б, можна було б очікувати, що приватний бізнес та приватний інтерес призведуть до швидкого вирішення існуючих проблем, не лише у галузі охорони здоров’я, але й у галузі економіки.
Але не так сталося, як гадалося. Оскільки питання розподілу вакцин та проведення, власне, самої вакцинації у різних країнах опинилося у руках урядів. До чого це призвело?
По-перше, розподіл відбувається абсолютно неринковими методами. Більше того: те, що вакцинація безкоштовна, подається, як перемога та перевага.
По-друге, в умовах, коли «на усіх не вистачає», уряди самі визначають, за власними критеріями, хто повинен отримати вакцину у першу чергу. За критеріями, створеними, у кращому випадку, медиками, у гіршому – бюрократами від медицини (у тому числі й міжнародного рівня).
А ті, хто встиг пожити у країні під назвою Радянський Союз, дуже добре пам’ятають, що буває, коли щось у великих масштабах розподіляється державою, бюрократами, та ще й за абсолютно неринковими критеріями. Така система, скажімо так, нечасто буває ефективною.
Але найцікавіше те, які ж це критерії.
У різних країнах таких критеріїв, в основному, два: професійний та віковий.
Із професійним усе зрозуміло: логічно, що першими захист отримують медичні працівники, а з них, у свою чергу, ті, хто безпосередньо працюють із хворими корона вірусом. Ці люди, по-перше, найбільше ризикують заразитися, а по-друге, є критично важливим, щоб вони залишалися здоровими, для того, щоб медична система не страждала від нестачі працівників.
В Україні продекларовано, що у пріоритетних групах також правоохоронці та військові. І це теж логічно. Ті й інші є критично важливими для функціонування держави, до того ж, мають підвищений ризик зараження: військові – через умови життя (багато людей у приміщенні), поліцейські – через те, що багато контактують з різними людьми. Та можуть під час цих контактів «передавати» вірус далі…
Приблизно така ж ситуація із іншими професійними групами, але зауважимо: працівників недержавних структур (окрім медичних) там практично немає. Навіть, якщо вони так само піддаються підвищеному ризику зараження, через те, які функції виконують.
Цікавіше із пріоритетністю за віком. У більшості країн вакцинація розпочинається з найстарших, що пояснюється тим, що вони відносяться до групи ризику.
Але чомусь ті, хто, попри менший вік, мають більший ризик через хронічні захворювання, - далі у черзі… Та найцікавіше навіть не це.
Представники старшої вікової групи, зі зрозумілих причин, як правило, не працюють. Навіть, якщо вони знаходяться у групі ризику на випадок зараження, - сама вірогідність зараження є меншою, ніж в тих, хто продовжує працювати. А таких людей багато навіть у випадку нокдауну, а тим більше – у тих країнах, де повного нокдауну немає (як і в Україні).
Неважко помітити: відродженню економіки сприяв би, передусім, якраз підвищений захист економічно активного населення. Тим кращий, чим більша ця економічна активність. Пенсіонерам якраз найпростіше максимально обмежити контакти, - від цього не будуть втрачені ані їхні доходи, ані економічний розвиток у цілому. Саме такі заходи могли б убезпечити їх, що недоступно для більшості працюючих.
Взагалі, ця ситуація нагадує старий радянський анекдот. Коли до якогось міста повинен приїхати генсек, і, звичайно, усюди наводять зовнішній лад. Дороги зробили, травичку посадили… А до магазинів завезли продукти, щоб високий гість не побачив дефіциту. Але що ж зробити, щоб, поки він доїде, люди не розібрали увесь дефіцит? Хтось з місцевих начальників придумав, - й над полицями повісили табличку: «Лише для ветеранів Куликовської битви».