9. ЯК ЗМІНИТЬСЯ НАША МОРАЛЬ?

Нет, ребята, всё не так,
Всё не так, ребята!

Володимир Висоцький.

Пандемія неочікувано показала одну цікаву річ. Наскільки те, що суспільство звикло вважати моральними цінностями, може розпочинати являти собою небезпеку. Особливо, коли це пов’язано із «цінностями спілкування».

Пригадаємо, скільки осуду виливалося на людей, які, з тих чи інших причин, не спілкуються із літніми родичами. (Навіть, якщо у сім’ї був якийсь конфлікт, що триває роками, навіть, якщо саме літні родичі були ініціаторами цього конфлікту, чинили моральний тиск, тощо.) А тепер раптово виявилося, що якраз зайве особисте, очне спілкування являє собою небезпеку. Причому у першу чергу – якраз для людей похилого віку.

Як засуджували тих, хто «відривається від компанії», будь-якої (на роботі, навчанні, тощо)  у найрізноманітніших заняттях. Хто бажав усамітнення що у роботі, що у дозвіллі. «Кустар-одиночка» - було негативним визначенням. Часто метафоричним. (Людям, що від природи є інтровертами, або просто втомлюються, скажімо, від спілкування на роботі, це створювало часто велику дилему: піддаватися цьому осуду, або буквально чинити насильство над самими собою, щоб відповідати очікуванням оточуючих…) І тут нам усім кажуть, що якраз перебувати у великих компаніях небезпечно, що цього слід усіляко уникати, і, якщо у якихось випадках уникнути неможливо (скажімо, по роботі), то, принаймні, у приватному житті потрібно намагатися… Так, в Україні не вводили заборон на приватні зустрічі (розуміючи, що проконтролювати це неможливо), як це робили у деяких країнах. Але заклики відповідні все одно лунають, передусім, від влади.

Таких прикладів можна навести ще багато. Але суть від цього зміниться мало.

Для дуже багатьох людей така ситуація стала шоком. Я це так? Нас закликають не робити того, що завжди віталося суспільством! Від нас вимагають поводитися таким чином, що завжди вважалося аморальним! Нам кажуть, що близьких потрібно «залишити насамоті», а завжди твердили, що це – погано!

Як же так?

Звичайно, простіше за усе сказати, що змінилися умови. Зараз є модним твердження, що пандемія створила так звану «нову нормальність». До деякої міри це так. Але наскільки обумовлено тим, у якій мірі «нормальною» була «стара нормальність»?

Цікаво: скільки з мільйонів людей, які опинилися замкненими у своїх домівках замислилися над тим, скільки часу витрачали раніше на це «необов’язкове» спілкування лише тому, що інакше «люди не зрозуміють»? Яку частину життя вкладали у перебування у компаніях, які, насправді, не несуть жодного задоволення, лише, «щоб не бути самому», бо, якщо сам, то, в очах багатьох, «з тобою щось не так»?

На початку епідемії був популярним жарт, що можна врятувати світ, залишаючись вдома на дивані. Ну, врятувати його не вдалося… Але змінилася сама спрямованість того, що вважається «нормальною поведінкою», бажаною для оточуючих. Раптово виявилося, що намагання «бути серед людей» без потреби – несе небезпеку, як для себе самого, так і для інших.

Насправді, для багатьох не сам факт перебування насамоті, не «дефіцит спілкування», а саме невідповідність того, що диктують правила безпеки під час епідемії, сталим уявленням про «добре та погане», стали джерелом душевного дискомфорту. Те, наприклад, що не відвідує родичів особисто, - людина сприймає як невиконання якогось морального обов’язку. Навіть, якщо приділяє їм увагу «на відстані». Навіть, якщо це робиться заради їхньої ж безпеки.

Але до цього не просто доведеться звикати. Можливо, зміняться самі уявлення про добре та погане. Коли добрим вважалося перебувати у великій групі людей, - сімейній чи іншій, коли для цього необхідним було знаходження поряд не у фігуральному, а у фізичному сенсі.

Вже починає формуватися «коронавірусний етикет», який передбачає те саме дотримання соціальної дистанції (про засоби захисту годі й казати). Коли «нависання» на людину у громадському місці, м’яко кажучи, не вітається. (До речі, це завжди дивує у тих же супермаркетах: ну чому багато людей вважають, що, якщо стояти, притиснувшись до того, хто попереду у черзі, то буде скоріше?! Або навіщо їм ще це робити..?) Та у інших подібних проявах – також.

Але очевидно, що ставлення до ситуації, коли людині пропонують чи змушують (у тому числі – тим самим моральним тиском) проводити час обов’язково у групі людей, - має змінитися кардинально.

Мало того. Очевидно, що повинно змінитися ставлення до «морального обов’язку» у частині надання суто фізичної допомоги незнайомим людям, такої, яка передбачає саме безпосередній фізичний контакт та знаходження на малій відстані. Від того, щоб підвезти на дорозі, щось допомогти донести, тощо, - і до надання медичної допомоги. Звичайно, є різні ситуації, у тому числі екстрені. Але у загальному – має бути розуміння того, що така допомога є небезпечною, причому для обох сторін, небезпечною для здоров’я. Сама ситуація, коли джерелом зараження іншого може бути кожен, - і той, хто допомогу надає, і її об’єкт, - кардинально змінює оцінку ситуації з моральної точки зору.

Прикладів цього може бути багато, таких, які діють на, що називається, побутовому рівні.

Але є рівень набагато більш глобальний.

Коли на початку пандемії виник дефіцит засобів захисту, апаратів ШВЛ та інших необхідних речей, - країни розпочали шалене суперництво у тому, щоб отримати їх. Коли виникає дефіцит, то (ми-то, колишні радянські люди, це добре знаємо!) отримати необхідне можна лише за рахунок інших, лише за рахунок того, що це не отримає хтось інший. Інакше не буває.