7. ЯК МИ СТАВИТИМЕМОСЯ ДО БЕЗПЕКИ?

Едешь ли в поезде, в автомобиле,

Или гуляешь, хлебнувши винца,-

При современном машинном обилье

Трудно по жизни пройти до конца.

Вот вам авария: в Замоскворечье

Трое везли хоронить одного,-

Все, и шофер, получили увечья,

Только который в гробу - ничего.

Володимир Висоцький.

Той, хто дивився на постановку питання у сучасній Європі, може навіть дивуватися гіпертрофованому поняттю про безпеку. Про це можна говорити довго, але у сфері дорожнього руху, наприклад, є концепція Vision Zero – тобто бачення нульової смертності на дорогах. Наскільки цього коли-небудь вдасться досягнути – питання складне. Але мета поставлена.

Купа технічних регламентів, спрямованих на безпеку, призводить до бюрократизації. Купа різноманітних обмежень, введених заради безпеки, фактично зменшують особисту свободу людей у різних галузях. І це сприймається, як норма. Врешті-решт, ми бачимо, як діти катаються на маленьких велосипедах у такій кількості екіпірування, що не в кожного мотоцикліста побачиш. Ніби й непогано, але ж ми, колишні діти (особливо – колишні радянські діти), пригадуємо, як самі у такому віці каталися на велосипедах. Ніяких шоломів, а тим більше наколінників та налокітників, в нас, звісно, не було. Але автор цих рядків не пригадує, щоб хтось (якщо не йшлося про виїзд на дорогу та ДТП із автомобілем) отримав травми, сильніші за садна на коліні…

Безпека зведена до абсолюту. Таке враження, що кожному хочуть гарантувати виключно природну смерть… Хоча – хіба так буває?

Про бюрократизацію під приводом безпеки я згадав недаремно. Чим більше прописано різних правил – тим менше в кожної людини залишається простору для дій на власний розсуд. Тим більше звужується її можливість ухвалювати рішення щодо власних дій. Та відповідати за наслідки. Відповідати навіть не стільки юридично, скільки саме у частині наслідків для її власного життя. Ні, це не обов’язково, власне, смерть. Часто фінансові або інші втрати.

Життя, за якого людина, з одного боку, позбавлена можливості приймати багато рішень, а з іншого – їй майже гарантована безпека, вона не несе на своєму житті наслідків ухвалених рішень, - виробляє особливу породу людей. Одночасно безвольних та безвідповідальних.  Таких, які психологічно нездатні ухвалювати ці рішення, а тим більше – не хочуть брати на себе відповідальність за їхні наслідки. Які «впевнені у завтрашньому дні» - оскільки їм самим не дадуть ухвалити рішення, яке несе фізичну небезпеку для них, та й небезпеки економічної немає: система соціального забезпечення на дасть скотитися у злидні. Взагалі, можна десятиліттями жити, не працюючи, жити за рахунок суспільства (тобто за рахунок тих, хто ці гроші так чи інакше заробляє). А, навіть, якщо ти заробив мільйони, то твоє життя не стане у стільки ж разів більш комфортним, у скільки разів в тебе більше грошей. Тому що порівняно високий ступінь комфорту доступний навіть безробітним, а отримати реальні відмінності  якості життя завадить зрівнялівка, замаскована під рівність перед законом.

Щось нагадує, правда? Такий собі СРСР, лише більш розвинутий та більш комфортабельний (за рахунок багатств, накопичених за століття «дикого капіталізму», - ривок у розвитку був такий, що інерція відчувається досі). Та більш безпечний з фізичної точки зору. Та зрівнялівка не на рівні бідності, а на рівні «середнього класу». З підвищеною увагою безпеці.

Ззовні багато відмінностей. Але принцип залишається той самий, на жаль.

Але про економіку та можливість жити, не працюючи, не приносячи жодної користі як суспільству, так і комусь конкретно, – трохи іншим разом.

А зараз – про безпеку. Та про впевненість у тому, що держава її забезпечить. Навіть за рахунок того, що обкладе тебе ж самого купою обмежень з усіх боків. Але майже гарантує фізичне виживання.

Коронавірус став шоком для багатьох ще й тому, що майже кожен тепер міг зіткнутися зі смертельною небезпекою. Для цього не потрібно було їхати на війну з благополучної країни. Для цього не потрібно було займатися екстремальними видами спорту. Небезпекою стало звичайне спілкування з іншими людьми, або навіть просто перебування із ними у одному приміщенні. Відчуття захищеності, таке притаманне сучасному мешканцеві будь-якої західної країни, миттєво зникло.

Що цікаво: це не призвело до того, що люди стали вживати надзвичайних заходів безпеки. Навпаки, проти обмежень, які вводяться державами, розпочалися протести.

Можна зрозуміти, коли люди розпочинають протестувати проти повного нокдауну, який позбавляє багатьох засобів до існування. Тим більше, що у залежності від сфери, у якій людина працює, наслідки обмежень абсолютно різні, й це не залежить від того, наскільки людина є добрим спеціалістом у своїй галузі. Тобто – порушується елементарний принцип справедливості… Але протестують і проти таких елементарних засобів безпеки, таких, як носіння масок. Проти тих заходів, дотримання яких дійсно допомагає зменшити поширення вірусу (навіть, якщо й не припинить його повністю). Проти заходів, які підвищують безпеку не лише самої людини, а й її близьких.

Чому? Це зрозуміло у країнах колишнього СРСР, або, точніше, колишньої Російської імперії. Тут століттями склався специфічний порядок взаємодії населення та держави, які ніби відчувають себе по різні боки барикад. Тут майже усе, що робить держава, викликає відторгнення в величезної частини населення. (Найкраще це описав Михайло Жванецький у гуморесці  «Государство и народ», знайдіть у Інтернеті відео, не пожалкуєте; до речі, написано це іще у 80-ті.) Характерна деталь: якщо в Україні введено карантин – і він викликав численні протести та незадоволення; у Росії аналогічні заходи вводилися на рівні регіонів, і це теж викликало масові невдоволення. Натомість у Білорусії карантинних заходів, по суті, не вводилося (оскільки тамтешній президент Олександр Лукашенко у вірус не вірив, та радив лікуватися «горілкою та лазнею»). І що ж? З’явилася петиція, яку підписало досить багато, як для цієї країни, людей, з проханням ввести карантин. А вболівальники самі майже припинили ходити на стадіони. Їм ніхто не забороняв (чемпіонат з футболу продовжувався, чи не у єдиній країні), але вони вирішили так самі…