5. ЯК МИ БУДЕМО СПІЛКУВАТИСЯ?

Не искусственную ли оболочку

Вы вокруг себя, мой друг, возвели?

Мореплаванью, простите, в одиночку

Наше общество предпочли?

Он ответил: Вы попали прямо в точку!

Жаль, на суше не пожать вам руки:

В море плавая подолгу в одиночку,

Я по вас затосковал, моряки!

Мы, услыша что-нибудь, сразу - в строчку,

Мы, завидя что-нибудь,- в негатив!

Мореплавателя сняли, одиночку,

В черно-белый позитив превратив.

Ах, побольше б нам немного юморочку!-

Поскучнели, отрешась от земли,-

Мореплавателя - брата - одиночку

Мы хотя бы как смогли развлекли!

Володимир Висоцький

Звичайно, простіше за усе просто сказати, що «спілкування піде у онлайн». Але насправді усе не так просто…

Питанню спілкування, взаємодії людей останніми роками приділяли досить багато уваги. Але, знов-таки, ліві намагалися внести у це питання свою повістку. Вимагаючи, щоб це спілкування людей набувало колективістських форм усюди, де це теоретично можливо. Або навіть – де неможливо. Чи, принаймні, непотрібно.

Саме на цьому, на спілкуванні, його емоційному аспекті, робили акцент багато у чому. Ввели навіть термін «емоційний інтелект» (на глибоке переконання автора цих рядків, це теж саме, що «суха вода»: інтелект та емоції – антиподи. Чи не найважче для автора детективів, до речі, - зробити так, щоб у книзі не відчувалася ця суперечність.). 

Як «прогрес» сприймаються й ті самі великі «спільні» простори на роботі, де, у тому числі, відбувається спілкування співробітників, не пов’язане, власне, із робочим процесом. І взагалі, вітається «спільне дозвілля» різного роду.

Мені доводилося читати й про те, що відмова від особистих автомобілів (до цієї тези ми іще окремо повернемося) сприймається лівими прихильниками цієї ідеї, як «можливість забезпечити людям більше спілкування». Зауважимо: у даному випадку – спілкування із абсолютно чужими людьми. А навіщо? Далеко не для усіх таке спілкування в принципі бажане та комфортне (див. мій роман «Інтроверт: старе прокляття»), але найголовніше – яка у ньому користь?

Теж саме казали про створення якихось «громадських зон» (як правило, пішохідних) у містах. Щоб люди «могли спілкуватися між собою». Україна, до речі, намагається ці кальки впроваджувати…

Але найбільш дивним для мене було зустріти у рекламному матеріалі щодо одного нового житлового комплексу, який зводили у Києві, багато опису спільних просторів для дозвілля та побуту мешканців. І постійні згадки про те, що уся ідея, уся побудова комплексу призначена для того, щоб мешканці «могли спілкуватися один з одним» так колективно. Знов-таки, ідея «модна», але досить дивна. Хіба власне житло не купують для того, щоб мати особистий чи сімейний простір, саме той, куди немає ходу стороннім, тих, кого людина сама не запрошує? Мало того. Усі ці «спільні зони», які навряд чи будуть використовуватися постійно кожним мешканцем, у той же час підвищують вартість усього будинку та, відповідно, кожної квартири у ньому. Без підвищення споживацьких якостей (площі, комфорту, тощо) самого житла.

Очевидно, проектанти цього комплексу бачили у думках, як мешканці, облишивши власні справи, а також власні інтереси (які в кожного – свої), беруть участь у якихось суто колективних заходах, у тому числі й у галузі дозвілля. Не подумавши: а чи усім людям, взагалі-то, це потрібно?

Таких прикладів можна навести дуже багато…

Не лише у цьому справа. До саме «очного» спілкування спонукають і, так би мовити, моральні норми, або їх розуміння деякими людьми. Особливо, до речі, це часто характерно для пост-радянських країн, де звичка до колективного проведення часу – формувалася десятиліттями. (Та й зайнятися часто особливо не було чим, у плані розваг, окрім «посиденьок»…) До колективізму спонукав не лише побут, але й звички у поведінці.

Природа цієї кризи така, що перевертає усі ці усталені звички та норми. Оскільки якраз очне спілкування й становить загрозу передачі вірусу від людини до людини. Й виникає вибір між психологічним комфортом та … виживанням.

У багатьох країнах (включно із Україною у певних випадках) заборонено відвідувати людей, які живуть у різного роду «соціальних» закладах. У тому числі – будинках для літніх людей. Це не дивно, бо саме літні люди – у групі ризику…

Ви чули про те, що хтось (переважно – знов-таки з літніх людей), ображаються на близьких, які «не приходять»? Я чув не одну таку історію… Хоча ці люди хочуть їм лише добра.

«Дефіцит спілкування» - це вже стало стереотипом. Але проблема у тому, що задовольняти цей «дефіцит» - небезпечно. Ображайся чи не ображайся – природу вірусу це не змінить.

Тому один з висновків очевидний: люди будуть, в принципі, менше спілкуватися один з одним, якщо це не пов’язано із прямою необхідністю, із якимись справами. (До цього будуть спонукати й обмеження у пересуванні.) Оскільки звичайне, особисте спілкування далеко не завжди «переведеш у онлайн». Не замінять засоби зв’язку особистого контакту…