2. І ЩО Ж ПРОПОНУЮТЬ НАМ УРЯДИ?

На стене висели в рамках

Бородатые мужчины,

Все в очочках не цепочках –

По-народному – в пенсне.

Все они открыли что-то,

Все придумали вакцины,

Так что если я не умер –

Это всё по их вине.

Володимир Висоцький.

Ми недаремно приділили так багато уваги ідеологічним уявленням сучасних лівих (різних напрямків). Бо вони намагаються перекроїти життя сотень мільйонів людей за власними ідеологічними зразками (як колись це робили більшовики). Подивимося, як вони бачать це майбутнє життя.

Свій ідеал свого часу у есе «Welcome to 2030. I own nothing, have no privacy, and life has never been better»[1] описала міністр екології Данії Іда Аукен. У есе йдеться про життя у «місті майбутнього» (ну, майже «Місто Сонця») у 2030 році. Як же бачить це життя міністр?

Люди, за її думкою, позбавлені права власності на речі. Коли потрібно чимось скористатися, будь то одяг чи побутова техніка, це доставляється та передається у тимчасове користування. Звичайно, приватного транспорту у місті теж немає, а є безпілотні таксі та велосипеди (очевидно, теж у загальному користуванні). Орендна плата за приміщення відсутня, бо коли «господарка» приміщення кудись пішла, у її вітальні хтось проводить свої ділові зустрічі. Люди взагалі нічого не купують, забули, що таке ходити по магазинах, та нічим не володіють. Та й роботи, власне кажучи, як такої немає (бо усе взяли на себе роботи та штучний інтелект). Ну, звичайно, й «екологічні проблеми» вирішено.

Пані міністру дуже подобається таке життя, вона «турбується» за тих, хто буде за межами цього міста жити інакше. Щоправда, сама ж зазначає, що у місті люди повністю позбавлені приватності, і це єдине, що їй не дуже подобається.

Це її точка зору. Та те, як, повторимо, уявляє ідеал життя у майбутньому представниця сучасних західних лівих.

А ми подивимося, чого позбавлені люди у такому уявному суспільстві.

По-перше, вони повністю позбавлені можливості ухвалювати більшість рішень самостійно. Починаючи від того, коли, куди та з ким їхати, що носити, з ким сусідити, тощо.

По-друге, вони повністю позбавлені індивідуальності. Якщо навіть одяг сьогодні носиш ти, а завтра сусід, - це означає, що неможливо зробити себе «не таким, як інші», неповторним, навіть у зовнішності. (До речі, що робити людям «нестандартних» розмірів, пані, - чи, точніше, товариш, - міністр теж не каже.) Те ж саме стосується й обстановки будинку, та усіх інших сфер життя.

По-третє, людина позбавлена не просто приватності, як зазначає сама автор. Вона повністю позбавлена особистого простору, - а це є однією з базових потреб людини.

По-четверте, людина повністю позбавлена незалежності. Оскільки будь-який збій у роботі системи доставки усього необхідного у даний момент – позбавить людину повністю будь-яких засобів для існування. Вона просто не зможе їх отримати. Бо власного-то в неї нічого немає!

Можна продовжувати далі. Але ми зупинимось на останньому аспекті. Бо потрібно зрозуміти, що таке власність у еволюційному, так би мовити, розумінні для людини.

Так сталося, що людина, у силу своїх суто фізичних кондицій, не може вижити у дикій природі у більшості кліматичних зон та інших «наборів» природних умов. Для того, щоб зробити це, вона з у процесі еволюції розпочала перетворювати навколишній світ на більш придатний та комфортний для існування за допомогою тих чи інших предметів матеріального світу. Знаряддя праці, одяг, побудоване житло, тощо… Усе це ми вивчали колись у школі – звісно, у загальних рисах. Але мало хто замислювався над значенням цього.

Речі матеріального світу стали для людини необхідністю для виживання. Але ж на неї, - на усіх наших предків, - так само, як і на усі інші біологічні види, діяли фактори природного відбору. І для виживання кожної людини стало необхідно, щоб ці предмети матеріального світу були закріплені саме за нею, щоб на них не міг претендувати будь-хто інший. Бо тоді б цей інший не просто отримував невиправдані переваги у власному виживанні, а ставив би на межу загибелі того, кому ці речі стали належати.

Поступово, у процесі тієї ж самої еволюції, ми побудували дуже складне суспільство (до цього ми іще повернемося). Але принципи, що стосується значення власності, залишилися ті ж самі. З цієї причини усі спроби побудувати суспільство на засадах, які передбачають відсутність цього інституту, або зневагу до нього, виявлялися у історії неуспішними.

Закінчуючи із баченням майбутнього Ідою Аукен, можу сказати лише, що, навіть якби таке вдалося втілити, - це не призвело б до щастя тих, хто буде жити таким життям. Це призвело б до занепаду та виродження людства (чи тієї його частини, яка сама б захотіла так жити). Власне, значною мірою, якраз цьому присвячена (хоча й є фантастичним детективом за формою) моя книга «Ті, що не бачили неба»[2].

Але ми, можливо, трохи відволіклися.

Отримавши у тій чи іншій мірі політичну владу, ліві у різних країнах або адміністративних одиницях намагаються вживати заходів для наближення впровадження у життя таких ідей. Це не новина.