-1-

Оксана повільно піднімалася сходами, ледь тягнучи втомлені ноги. Сходинка, сходинка, ще одна... На другому поверсі смачно пахло оладками, а вже поверхом вище до неї долинув запах чогось м’ясного. У животі зрадливо забурчало. Оксана з тугою згадала, що в холодильнику в неї був лише пакет замороженої овочевої суміші з найближчого супермаркету, пара солодких сирочків, а на столі два банани, яблуко і почата пляшка вина, з якого Оксана вчора намагалася зварити глінтвейн. Їй ніколи було готувати. Пацієнти, операції, обходи, планерки, п'ятихвилинки, журнали, картки… Приходиш додому і без сил падаєш на ліжко, забувши про душ, вечерю і все на світі, і засинаєш неспокійним сном до в'їдливого сигналу будильника. А зранку починається нова круговерть. За нею Оксана забула навіть, яке сьогодні число. Двадцять третє грудня. Свята починаються… Ось тільки святкового настрою Оксана не мала. На нього в неї теж не було часу.

Вона лише з третьої спроби влучила ключем у замок. Втома давалася взнаки. У коридорі Оксана стягнула чоботи і, не дивлячись, відкинула їх кудись убік. Туди ж полетіло й дороге пальто. Дзеркало відобразило скуйовджене кучеряве каштанове волосся і втомлений погляд теплих карих очей. 

Не роздивляючись себе, Оксана пройшла на кухню. Рука сама потяглася за келихом. Темно–бордове вино розплескалося по столу. Кілька секунд Оксана задумливо дивилася на червоні краплі на столі. Такі ж вона бачила щодня на роботі… Раптом схаменувшись, Оксана схопилася за ганчірку. Вона не на роботі! І взагалі – це вже називається «клініка». Не в найкращому розумінні цього слова.

Витерши стіл, Оксана побрела до кімнати. Не вмикаючи світло, підійшла до вікна. У світлі ліхтарів кружляли сніжинки, нагадуючи кадр із якогось різдвяного фільму. Оксана сумно посміхнулася. Сьогодні, коли вона закривала кабінет, перш ніж піти, її зупинила колега:

– А ти, Оксаночко, вдома Новий рік зустрічатимеш? – поцікавилася Наталія Василівна. Оксана ще зітхнула тоді. Будь-кого іншого з подібними питаннями вона просто відправила б у далеку і захоплюючу подорож, але Наталія Василівна не була «будь-ким». Вона підтримала Оксану, ще зовсім молодого хірурга, коли та прийшла працювати до цієї лікарні, а потім завжди була поруч і ненав'язливо підказувала, радила і просто по-людськи співчувала, поки Оксана набивала перші професійні «гулі».

– Я не зустрічатиму Новий рік. – неохоче відповіла вона і посміхнулася, побачивши здивований погляд Наталії Василівни.

– Як же так... – розгубилася та. – Але ж свято…

– Настрою немає, – коротко відповіла Оксана.

– А ялинка? – сплеснула руками Наталя Василівна.

– Ялинки теж немає, – добила її Оксана. – Ялинки ставлять для сім'ї, дітей, а я вже давно не дитина. Та й із сім'єю у мене якось не дуже, – вона розвела руками.

Яка сім'я могла бути з її ритмом життя та роботи, особливо зараз, коли вона стала заввідділенням? Навіть близькі вже давно поставили на ній хрест, кілька разів навіть пропонуючи фіктивний шлюб із чоловіками, старшими за неї вдвічі, «зате з гарною посадою/машиною/квартирою, головне, що штамп у паспорті буде, а то що люди скажуть». Оксана подібні пропозиції ігнорувала з кам'яним обличчям, і щоразу, судячи з перешіптування знайомих і рідні за спиною, вона була «сама винна, такого мужика впустила, перебірлива занадто». Оксана мовчала, згадуючи, як мама кинула їй ту ж фразу. А потім довго вибачалася, намагаючись підкупити Оксану її улюбленим домашнім печивом з горіхами. Печиво швидко закінчилося, а гіркота від маминих слів залишилася. Як і щоразу, коли Оксана чула: «Ну знайди собі вже хоч когось». Але Оксана не хотіла «хоч когось». І принца з мільйонами доларів та віллою на Мальдівах не хотіла. Вона хотіла того, поряд з ким вона буде щасливою. А щастя – це коли тебе розуміють. Розуміють твій характер, твої бажання та звички, розуміють, що в тебе за спиною вже не один рік життя, і що ти не воскова лялька, яку можна виліпити за своїми мірками. Напевно, вона дуже багато хотіла….

– Не дуже в мене з сім'єю, – гірко повторила вона, ховаючи від Наталії Василівни погляд і зосереджено відшкрябуючи нігтем від халата невидиму цяточку.

– А ти вже і руки опустила, так? – Наталія Василівна зітхнула. – Оксаночко, тобі тридцять чотири, у тебе все ще попереду. Он і хірург наш новий на тебе поглядає, Олексій Дмитрович. Ти б придивилася…

– Було б на кого.

– Даремно ти так, – з докором похитала головою Наталія Василівна. – Гарний, розумний чоловік. Та й ти йому дуже сподобалася.

– Якщо я йому так подобаюсь, хай сам і робить перший крок, – перебила її Оксана. – А я не буду. І взагалі – я сватів і порад не потребую. І святкувань також. Тому якось хай уже свято без мене буде.

І вона пішла, відчуваючи спиною розгублений погляд Наталії Василівни. Втекла, доки не почалися співчутливі зойки та фрази в стилі «Як же тебе шкода!». Ще запросили б її в гості. Але Оксана не хотіла нікого бачити. І святкувати теж нічого не хотіла. Мабуть, цього Нового року свято пройде повз неї. У минулі роки вона зазвичай зустрічала Новий рік із друзями-колегами, галасливо і весело, і нехай потім вони навіть не віталися, зустрічаючись у коридорі відділення чи ординаторській. Все одно було весело. Награно-весело. А може, просто настрій був такий, що не так важливо, де і з ким відзначати, аби не самій…

Оксана швидко ковтнула вина, обірвавши думку, не встигнувши її додумати. Снігопад за вікном посилився. По двору поспіхом пройшов хтось із ялинкою. «У когось свято… Хтось ялинку прикрашатиме…» – подумала Оксана, намагаючись здаватися байдужою, але в серці щось тужливо щеміло. Коли вона перестала любити свята і чекати на Новий рік, коли перестала вірити в диво? І відповіла сама собі: давно. У її житті давно не було місця казці та дивам. Ну, хіба що медичним.