Його історія

Частина ІІ. Його історія

  Я народився у маленькому селі, недалеко від Самбору. Навіть не в селі, а на хуторі. Просто серед гір. Моя мама була полькою. Полькою з давнього шляхтянського роду. Аделаїда Кшесимирівна. Це вже потім мама змінила своє імя на Аделіну, бо дуже любила Францію. Тато був звичайним собі чоловіком. Гончарем, дуже вправним. Щоправда, була у нього одна вада… Але про це дещо пізніше.

Мама розповідала, що я народився в грозову бурхливу ніч. Ще й в ніч на Івана Купала. А легенди говорять, що люди, народжені в якесь древнє свято, не можуть не мати незвичайну долю. Тому моє життя таке незвичне, бурхливе, штормове.

Я багато що памятаю з дитинства.

Гори. Наша хата, побілена, розфарбована дивовижними квітами. Колодязь біля тину. Звуки трембіти . Протяжні, довгі, вони будили у моїй душі сум за чимось незвіданим і солодкий щем. Отари овець і пастухи, сиві, висохлі, з палицями.

Згадалася мама. Мама! Найрідніша, найкоханіша на світі людина! Яке щастя, що я так виразно пам’ятаю її. Кожну деталь, кожну малюсіньку рису її зовнішності. Мама була красивою. Довге золотисте волосся, сіро – сині очі. Напевно,  зовнішність була ніби відображенням її душі, такої незвичайної, схожої на екзотичну, нетутешню квітку. Бо мамина душа й справді була тендітною, ніжною й загадковою. Так, загадковою, бо мама була мольфаркою, тобто знахаркою. Вона лікувала людей травами, які ми разом ходили збирати. Пам’ятаю, як ми ходили по гірських луках і мама розповідала мені не тільки про призначення різних трав, а й легенди про них. Співала пісні. А потім ми сідали десь на берегу річки і їли свіжоспечену паляницю, яка пахнула мені тільки що зібраними травами. І увесь світ пахнув мені травами.

Так, я пам’ятаю маму. Пам’ятаю її різною. Веселою, радісною і безтурботною, коли вона танцювала, підхопивши мене на руки. Або коли співала, переливаючи в мене свою любов до рідного краю. Тоді вона скидалася на лісову мавку.

Урочистою і таємничою, коли приймала відвідувачів, схожою на якусь жрицю. Я ховався за дверима  і підглядав за маминими діями, які мені здавалися якоюсь магією, якимось священнодійством. Непевне світло свічки, тіні, запах трав….

До мами ходило багато людей. Іноді навіть не лікуватися, а просто так, за порадою. Мама багатьом допомогла своїм словом, деяких навіть врятувала, деяких оберегла від серйозних проблем. Я її пам’ятаю уважною, зосередженою, коли вона слухала когось.

Вона знала все, могла, як добра чарівниця, умить розвіяти всі сумніви й гризоти, утихомирити біль, перетворити журбу на радість. Це тепер я розумію, що такі люди не проводять на землі багато часу. Їх посилає на деякий час небо, а потім забирає.

Це мама навчила мене всьому. Показала приклад жертовної, всепробачаючої любові.

Гостре горе від втрати найріднішої людини в моєму серці вже встигло змінитися на світлу ностальгію і щемливий сум. В моїй пам’яті мама назавжди залишилася красивою і молодою. Її образ був усміхнений, безтурботний, я пам’ятав  її щасливою. Як вона сміялася назустріч сонцю, сидячи на гілці квітучої  яблуні і співаючи.

Другою моєю згадкою були, звісно, гори. Цілий окремий, неповторний, ні на що не схожий світ. Вони завше здавалися мені живими. Стоячи на полонині, я відчував їх поклик. Принаймі так мені здавалося. Взагалі, весь світ навколо здавався живим. Я настільки зрісся зі світом гір, що навіть не відділяв їх світ від свого. Майже все дитинство я провів на полонинах. Ночував на сіновалі у невеликій дерев’яній хатинці, переходив з полонини на полонину разом зі стадами овець. Зупинявся на  хуторах, спілкувався з гуцулами – горцями. Саме вони розповідали мені свої легенди, сповнені сумної краси, саме від них я навчився любити свій гірський край. Вчився співати українські пісні, вчився розуміти і пам’ятати свою історію.

В пам’яті зринали яскраві образи. Ось я сиджу на полонині, серед овець, граю на трембіті. І, здається, що гори завмерли, слухаючи. Старі, сиві гори, вкриті серпанком імли й часу. Скільки таємниць, скільки дивовижних історій вони приховували!

Це саме гори, саме їх краса надихали мене. Коли я опинявся у горах, завжди хотілося співати. Що я і робив. Отож моя професія, можна сказати, була визначена самою долею

Тихо – тихо сиджу, слухаючи звуки природи, милуючись навколишніми краєвидами і всотуючи їх красу.

Розмовляю з деревами і квітами, блукаю лісами, згадуючи легенди про різних фантастичних істот, уявляючи їх.

Тримаю на руках новонароджених ягнят, відчуваючи в душі дивний трепіт і ніжність.

Катаюсь по траві разом із собаками. Читаю в хатинці, відведеній мені як пастуху, при мерехтливому світлі свічок. Свічки завжди кидали тіні на стіни, ці тіні блукали по білій поверхні, дивно танцюючи, а я намагався розпізнати  намальовані тінями картини

Ще одні яскраві згадки – битви з вовками. Ці сірі чорти частенько нападали на овець, тож доводилося відбиватися. Я назавжди запам’ятав це відчуття, коли навкруги розкидані вогники хижих жовтих очей, в руках важка палиця, позаду гавкають і рвуться собаки. Серце гупає, вискакує з грудей. Слизька, в’язка темрява ніби обліплює тебе, твоє дихання зливається з гарячим диханням собак, ви ніби одна зграя. А навкруги усе наповнене моторошними, потойбічними звуками і клацанням зубів голодних вовків. Таке не забувається.

А ще я пам’ятаю, як якось заблукав. Блукав по лісу доволі довго, майже цілий день. Був виснаженим і голодним до краю. Нарешті набрів на хатинку. Там жила мольфарка. Багато тоді вона мені розповіла. Все майбутнє. Мама ніколи не ворожила, не переходила за грань. Та ж мольфарка, на хатину якої тоді набрів, не боялася ворожити. ЇЇ слова й досі пам’ятаю так, ніби почув їх зовсім нещодавно. Ці слова – моя таємниця, полотнище мого життя, розфарбоване то світлим, то темним.