ЇЇ історія

Частина 1. ЇЇ історія

Розділ І

   Був звичайний березневий день. На землі ще лежав сніг, але у повітрі вже відчувався весняний дух. На деяких деревах набубнявіли бруньки, голосно співали птахи,з дахів будинків капала вода. Ліля  любила весну. І не тільки через те, що весна приносила тепло і збільшення дня, а й через оновлення природи. Коли природа оживала, то й Ліля теж почувала себе більш бадьоро, радісно. 

  Та тільки не того дня. Ліля ляснула дверима кімнати й упала на ліжко.

«Не вставатиму, не вставатиму, більше ніколи не вставатиму!»- шепотіла вона.

По Лілиних щоках текли сльози. Вона часто сварилася  з мамою, але на цей раз образа, нанесена Лілі, була надто сильною.

«Теж мені, зірка знайшлася! Ти ж вчителька, ото краще б вже не позорилася зі своїми дурними пісеньками!»

  Ці хльосткі , як удар батога, слова ще довго крутилися в Лілиній голові і наповнювали дівчину такою злістю, що Ліля нарешті відважилася на те, що давно вже було її потаємною мрією.

Ліля дістала із шафи чемодан і покидала туди всі необхідні речі : зошит для нот, тексти своїх пісень, кілька носильних речей, білизну.

Потім взяла чистий аркуш паперу і написала: « Я поїхала. Куди – нехай це залишиться таємницею. Я починаю нове життя, в якому не місце Самбору. Не згадуй мене лихим словом. Я завжди намагалася бути гарною дочкою. Та вважаю, що заслуговую на краще».

  Ліля тихенько вийшла через чорний хід. В її серці при цьому  не було смутку. Лише передчуття майбутньої свободи. Напевне, саме так і почувається птаха під час польоту. Ліля відчувала, що все зробила правильно і вся перебувала у нетерплячому очікуванні. Адже ось – ось мав початися її високий злет.

  До Львова Ліля їхала годину. Рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб подумки пробігти своє життя. Ліля взагалі любила їздити в транспорті. Обираєш найвіддаленіше сидіння, забиваєшся у його дальній куток, одягаєш навушники, втуплюєшся у вікно і просто зникаєш для всього світу…

Так було і цього разу. Поки у Лілиних вухах лунала улюблена пісня, перед внутрішнім поглядом дівчини проносилося все її життя.

Воно не було легким. Ліля з дитинства була ближчою до тата, ніж до мами. Тато був керівником хору, і це саме він побачив у своїй доньці талант. Та Лілина мама була категорично проти сценічної кар’єри дочки. Тож Ліля вивчилася на вчителя – щоправда, на вчителя музики.  Приїхавши після навчання додому, влаштувалася в хор, яким керував тато. Та смерть батька поставила хрест на Лілиній кар’єрі. Лілина родина і раніше не була заможною, а зі смертю чоловіка мама Лілі  взагалі ледве зводила кінці з кінцями. А робота Лілі постійного, стабільного заробітку не давала. Коли гастролей не було, то, відповідно, не було і грошей. Тож Ліля залишила омріяну сцену і влаштувалася працювати вчителькою музики. Хоч зарплатня була і невеликою, зате стабільною. Проте Ліля скоро збагнула, що їй не достатньо цього, що вона не пристосована до звичайного життя без творчості. Самбір з сірими, буденними інтересами його жителів Лілі здавався в’язницею. Їй хотілося більшого, набагато більшого, про що не наважувалася розповідати нікому. Мама ніколи не розуміла амбіцій доньки.

«Краще синиця в руках, ніж журавель у небі! – казала Лілина мама. – У тебе є професія, є стабільність. Що ще треба?»

А Лілі потрібен був простір для творчості, якого не було в маленькому провінційному Самборі. І ця потреба була настільки сильною, що переважила навіть любов до найближчої людини.

  Приїхавши до Львова, Ліля почувалася цілковито щасливою. Вона йшла по тротуару, підкидаючи сніг, що танув, носаками черевиків. Вона безгучно посміхалася від усвідомлення своєї молодості, повноти сил, скорого тепла і чудових перспектив. Щоправда, Ліля ще не знала, чого хоче від життя, але була впевнена у своїх силах. Впевненості Лілі додавало й те, що у Львові у неї був прихисток. Ще по дорозі Ліля подзвонила Ясі і та пообіцяла не кинути Лілю в біді. Яся зустріла Лілю міцними обіймами, якими ледве не задушила свою давню подругу, бо ж була доволі огрядною.  Наче і не товста, але і стрункою не назвеш. До того ж, Яся була доволі високою на зріст. Про таких кажуть «кремезна». І голос у Ясі був низький, майже бас. Він нагадував дзижчання бджолиного рою і у Лілі зазвичай боліла від цього голосу голова. Проте зараз Ясин голос здавався Лілі райською музикою.

- Бідненька! – прогуділа Яся. – Ну, нічого. Справимося. А ти молодець, що наважилася поїхати. Треба нарешті починати жити власним життям.

- Так, ти маєш рацію. Почуваюся, наче птах у клітці. Да і з мамою сваримося чи не кожного дня. Вже й забулася, коли ми з нею нормально розмовляли! Мама вчителька у третьому поколінні, тож потреба командувати і наглядати у неї в крові. Як на роботі, так і вдома, всіх контролює і всіма управляє. Скільки я себе пам’ятаю, мама завжди крутила мною і татом, як хотіла. Взяти хоча б епізод з вибором роботи для мене. О, цей епізод я запам’ятала надовго. Ми сіли обговорити вибір моєї професії з різними цілями. Мама з ціллю будь – що змусити мене прийняти її рішення, я – не допустити насильства, тато – примирити обидві сторони. Тож і вирази облич у нас були відповідні. На маминому було написано:     « Все одно буде по – моєму», на моєму – « Ну, ми ще подивимося, хто тут головний», на татовому – «Якщо ви посваритеся, то  я цього не переживу.’’ За стіл сіли три військові стратеги, які ретельно обдумували тактику ведення словесної війни відповідно до своїх цілей. Ми всі свято пам’ятали свої задачі і готові були боротися до кінця.