1

Людина рідко думає свідомо — і це природно. Коли немає загрози, свідомість перемикається на автопілот, дозволяючи шаблонам керувати сприйняттям. Часто саме ці шаблони затушовують справжню реальність, підмінюючи її звичною інтерпретацією незнайомого — так, ніби нове не має права бути інакшим.

День 3 липня 1998 року був саме таким яскравим прикладом, тоді незвичне, що траплялось у моїй подорожі, ігнорувалося розумом і ховалося десь у глибинах свідомості, накопичувалося там, поки не прорвалося назовні. Раптово. Як спалах блискавки. Як тріщина в реальності, що більше не зводилась докупи.

Цього дня я вирушив із Києва і вже за годину вийшов з автобуса на житомирській трасі, на околиці села з туманною назвою — Небелиця. Мій план був простий: звідси пішки пройти старим житомирським шляхом, що саме тут перетинав трасу, — дістатися Радомишля, дорогою заглянути до кількох місць, про які читав у краєзнавчих нотатках. Чому б і ні? Літо, позаду четвертий курс істфаку Драгоманова, сесії, екзамени — усе вже відгуляне. Мій співкурсник, з яким ми здружилися за роки навчання, запросив мене в гості до свого рідного містечка, відомого своєю давньою історією.

Розгорнувши мапу-кілометрівку й зорієнтувавшись на місцевості, я швидко дістався до відправної точки — початку лісосмуги. Вона огинала пшеничне поле, через яке колись проходив старий шлях. Йдучи тоді вздовж пшеничного моря, насолоджуючись його неосяжністю й відкритим простором, я й гадки не мав, що через сімнадцять років — завдяки технічному прогресу — побачу це саме поле на супутниковому знімку в Google Maps. І там чітко проглядатиметься слід давньої дороги.

На весняному знімку з Google Maps стара дорога прорізала поле, наче шрам — як згадка, що відмовляється зникнути. Мабуть, через зміну структури ґрунту, сходи пшениці були там інші. Але ще дивніше було те, що ця сама дорога врізається в нове дачне село і проходить просто крізь кілька будинків. Люди, що влаштовуються тут на вихідні, спокійно варять каву, садять квіти, не підозрюючи, що вночі, можливо, просто через їхню спальню, тихо проходять невидимі вершники, чия дорога не закінчилася навіть тисячу років потому.

Проте тоді в моїх руках була лише паперова мапа, а перед очима — безкрає поле, яке я обійшов, перш ніж нарешті вийти на старий шлях у селі Лисиця. Сьогодні це — звичайна сільська дорога, і, мабуть, не кожен місцевий здогадується про її давнє походження.

Сонце вже давно минуло зеніт, спека стояла неабияка. Звісно, для таких мандрів краще вирушати зранку, але студент і ранок — речі мало сумісні. Тож, на мапі за Раковичами я пригледів гарний ставок, до нього і звернув остудитись та перепочити.

Трохи пізніше, під вечір, звернувши з дороги, я опинився на західній околиці села Гута Забілоцька. Тут я хотів знайти позначену на мапі земляну дамбу. Не покидала думка, що її координати збігаються з описом залишків Змієвого валу в цій місцевості, згаданим у книжці Похилевича 1864 року.

Довелося трохи понишпорити серед густих заростей і підійти до насипу майже впритул, щоб його розгледіти. Це справді, напевно, був слід Змієвого валу — заввишки близько двох метрів і завдовжки метрів сто п’ятдесят. Місцевість навколо була рівнинна, і поблизу не було помітно жодних річок чи інших значних водних об’єктів, що робило малоймовірним його утворення природним шляхом або будівництвом гідроспоруди.

Ця знахідка вразила мене: я усвідомив, що стою не на природному підвищенні, а на рештках рукотворної оборонної споруди, якій понад тисячу років. І саме тут, у цій точці простору, я ніби доторкнувся до часу — перетнувся з сотнями безіменних будівельників далекої епохи, чия праця, хоч і мовчазна, проте досі відлунює в рельєфі землі.

З цими думками я вирушив далі — мав намір перетнути ліс і дістатися до легендарних вікових дубів в урочищі Криниченька, а звідти вже по шосе дістатися до Радомишля.

Я ще не знав, що сьогодні не доберуся до містечка. До того ж — не здолаю п’яти кілометрів, які залишались до цих велетнів. Саме на цій ділянці шляху мене чекало те, про що жодна мапа не попереджала.

Спочатку йшлося легко: лісова дорога ховалася в затінку високих сосен, крізь крони яких лагідно просіювалося вечірнє сонце. Пташки після спекотного дня заводили бадьоріше і багатоголосо свій спів. Я йшов собі неквапно, вдихаючи аромат хвої й насолоджуючись буттям — аж поки не збагнув: за відчуттями, я давно мав би перейти ліс, а він усе не закінчувався.

З тривогою поглянув на годинник — стрілки застигли в тій самій позиції, що й біля Змієвого валу. Піднісши його до вуха, я не почув звичного тікання. Жодні маніпуляції не допомогли — той мовчав, певно, зламався. Я озирнувся й перевів погляд на дорогу. Спочатку не міг зрозуміти, що з нею не так, а тоді помітив: на піску були лише наїжджені колії від воза та відбитки підков. Напевно, на якомусь іншому транспорті тут просто давно ніхто не проїздив, — запевнив я себе.

Нарешті попереду намітився якийсь просвіт. Дійшовши до нього, я побачив велике колосисте поле, яке простягалося вдалину на захід від дороги. На протилежному боці, де воно межувало з темною стіною лісу, ледь вирізнялися силуети кількох будинків. Роздивитися їх було важко: надто далеко, та й сонце зависло низько, просто над ним, змушуючи мружитися й відвертати погляд. Я розгорнув мапу. На ній у тому ж напрямку було позначено кілька будинків, але замість поля — суцільна лісова місцевість. Напевно, цей документ створений за застарілим оригіналом, коли ще на цьому місці був зелений масив. Адже будинки вдалині збігаються з позначеннями на ньому, — пояснив я собі цю неточність і пішов далі вздовж поля.