20

***

 - Сходи води набери.

Рорік почув знайомий голос і виглянув із сараю. Батько, весь заклопотаний роботою при конях, перекидав у стайню велетенську копицю соломи. Дерев’яні вила рипіли від ваги, але здавалося, що батьку взагалі не важко – з такою легкістю він махав інструментом.

- Чого стоїш, наче Сафірита побачив. Коні самі води не наносять.

Малий був нездатен і слова мовити. Він лиш стояв і мовчки вдивлявся в помережане глибокими зморшками суворе обличчя батька, а сльози, нестримним потоком лились з його очей.

- Тебе, що, знову хлопці ображали?

Батько покинув вила і підійшов до хлопчини, опустившись на коліно, він перевернув поліно, що лежало під сараєм, і вмостився на нього.

- Ти ж знаєш, що дорослі хлопчики не плачуть, - він вдивлявся в очі Роріка. - тож, втирайся бігом, принесеш води, і підемо їсти. Мама приготувала твій улюблений пиріг.

Його волохата рука м’яко опустилась на плече малого, і Рорік згадав як рідко він це робив, а від того, кожен такий раз був цінний.

- З лохиною? – шмигнув носом хлопець, і здивувався наскільки писклявим його голос був.

Йому вже минула сімнадцята зима, він дорослий чоловік, його голос просто не може так звучати, але згадка про пиріг звеселила його і змусила забутись. Він підбіг до криниці, надто великої для нього. Чомусь вона була велетенська, що він ледве доставав до ручки важеля. Рорік підмостив ящик, і вмить його мозок прострілила згадка як він просив батька зробити його, аби Рорік міг дотягнутись до відра.

- Що, курдупель, а з землі не дістаєш? – загиготів м’яким голосом Хальфдан.

Рорік кинув на нього ображений погляд, на його гладке юнацьке обличчя, де ріденькими кущиками під носом і на щоках почало пробиватись волосся.

- Батько сказав щоб ти йшов до дупи.

Він гадав, що його це образить, але брат у відповідь лиш загиготів. Рорік подивився на Хальфдана, на його широку спину, і чомусь він відчув неабиякий сум і скорботу, але повернувся до відра, щойно він зник в тумані.

Відро із дзвінким плескотом опустилось до води, і хлопчина майже відразу схопився за важіль. Перші декілька обертів були легкими, але далі з кожним новим, відро ставало важче. Він крехтів з кожним рухом, але впертості йому не бракувало, і за деякий час він добув відро: дерев’яне цеберко з залізною дужкою. Воно було маленьке, але для нього було заважким, тож, щоб донести до вибитого в камені клеця йому довелось тримати його обіруч.

Батько підійшов якраз вчасно, щоб вихопити відро з рук хлопця, бо той спіткнувся об камінь, і ледь не впав.

- Не забився? – запитав батько випорожнюючи відро.

- Ні! – посміхнувся Рорік, задоволений своєю корисністю.

Батько з легеньким смішком скуйовдив його каштанове волосся.

- Ой хлопче, та тебе стригти пора.

Рорік загиготів, викручуючись з-під батькових пальців. Він ненавидів стригтись, але також ненавидів, коли волосся лізе в очі, і стирчить як копна минулорічної соломи, тож він змирився з тим, що сьогодні його будуть скубти старими ножицями, а завтра хлопці будуть дражнити його.

«Краще день перетепіти».

- Сігурде!

Голос матері лунав тихо, але як завжди мелодійно. Хлопчина повернувся і побачив поодаль свій дім: хаотично розкидане каміння підмурівку замазане вапном; акуратно складені колоди стін, законопачені яскравим зеленим мохом; і стріха із золотої соломи; а з пічної труби тягнулася в небо рівненька верениця димних хмарок.

Мати стояла в дверях, як завжди, одягнена в білий фартух, який постійно носила коли стояла за плитою. Її довге, темно-руде волосся вона сховала за лляною хустинкою.

- Ходи їсти! – гукала вона, заманюючи рукою.

Рорік не знав, що відчуває. Пиріг з лохиною був його улюбленим, але чомусь він не відчував щастя від думки скуштувати материні ласощі. Мати зникла в домі, а батько почвалав втомленим кроком до дверей.

Рорік намагався його наздогнати, та як би швидко він не біг, не міг навіть з місця зрушити.

- Зачекай на мене! – лементував він в слід, та батько навіть не думав зупинитись.

Хлопець відчув жахливий біль в боці, наче його ребра шматували тисяча вовків, а легені наче згорнуті ковальські міхи – такі ж порожні. Він намагався вдихнути, але дарма. Йому стало страшно.  Малий зігнувся тримаючись за бік. Він кликав батька, сподівався, що він допоможе, але замість слів лунало якесь качине крякання.

- … сюди клади…

Рорік, крізь туман, чув знайомий голос, коли черговий приступ болю пробивав його мозок.

-… легше!

Малий відчув що лежить. Біль стихав. Він дивився на свій дім, який поступово зникав у тумані. Розтанули двері, в яких, зникла широкоплеча спина батька. Туман оповив криницю і повільно пожирав світ довкола. Малий закрив очі. Весь світ зник, і він разом з ним.