19

***

Сну не було. Щойно відкривши очі, Рорік відчув якусь тривогу. Він відчував роздратованість і жахливий біль у шиї. Його розбудив гамір, що наповнював шинок. Рука, яка слугувала йому за подушку отерпла і неприємно поколювала. Від вчорашнього сидру живіт бурчав, а з рота смерділо.

Малий відчував як все його тіло скам’яніло від твердої лави. Він спробував підвестись, і відразу ж гострий біль проштрикнув коліно.

- Нарешті прокинувся… - буркнув старий коваль, підкидаючи дрова у ще червоне вугілля ями.

Юнак з-під лоба подивився на його зморшкувате обличчя очима людини, яку із темної печери витягли на денне світло.

Рорік окинув оком залу. Майже вся ватага Гардара була тут, як і сам Гардар. Він сидів за одним столом із батьком і Торстейном і завзято щось обговорювали в півголоса. Поодаль, під стіною, стояв чоловік надзвичайно схожий на Альфреда: такий же високий і чорноволосий, але похмурий, і віхтем натирав лук. За столом навпроти сиділи Хельга і Валіз, що стривожено зиркали в сторону малого.

Коваль всівся перед малим, і підсунув йому миску вчорашньої сочевиці. Вигляд вона мала бридкий, але запах її був дуже приємний і рот юнака наповнився слиною.

- Так це ти?

Рорік запитально поглянув на коваля, силуючись проковтнути боби.

- Що я?

- Там, в печері, отой мартопляс щось говорив про Олафа Рудобородого. Це ж ти його, тойво? – старий зробив жест, проштрикнувши повітря пальцем.

Що-що, а саме це Рорік зараз згадувати й не бажав. Ще доволі сильно нила рана, яку той виродок завдав йому, і малий крадькома потер шрам над вухом. Та Рорік пам’ятав слова Альфреда, що історія, якою брехливою вона б не була, але робить з тебе героя – корисна. Шрам засвербів ще дужче.

Малий кивнув, запхавши в рота чергову ложку.

- Як це в тебе вийшло? – здивувався коваль, на що Рорік лиш здвигнув плечима.

- Не знаю. Все було наче в тумані, і так швидко, що я нічого і помітити не встиг. Пам’ятаю лиш, що голова пекельно боліла дуже довго.

Старий загиготів собі в кулак, аби не привернути багато уваги.

- Це правда, що говорять?

- В кожному селі різне говорять. Що саме ти знаєш?

Старий змовницьки нахилився до юнака.

- Ну казали, що він тойво, посіяв байстрюка у її пузі, а деякі говорили, що він навіть одружив її на собі.

Рорік ковтнув останню ложку.

- Як родить – то й дізнаємось, але долоні у Ліани цілі були. Тож певно не одружив, може й інше також побрехенька.

Дідові питання змусили повернутись в думках до того прохолодного ранку, коли вони з Уве зустрілись, і як шли на марші разом із військом Байєра, до білостінного Сарготу. Таких чарівних садів, в яких ярлова дочка прогулювалась із ним, Рорік в житті своєму ніколи не бачив, і в думках зринув прекрасний золотавий образ Ліани. Її чарівна посмішка, граційні рухи, він згадав миготливі відблиски від срібної брошки у формі вовчої голову – родового знаку Байєрів, якою та збирала свої золоті кучері; як вона кумедно чхала, втираючи маленького носика від пилку червоної мальви, запахом якої щойно насолоджувалась. Він пам’ятав її ніжні доторки, коли вона змінювала пов’язку на його голові, і як вітер блукав у її волоссі, коли вона із балкону своєї кімнати проводжала його поглядом до головних воріт міста. В той день вона була засмучена, і навіть не захотіла прийняти його, аби побажати легкої дороги в пошуках сестри, але коли Рорік розвернувся в сідлі то побачив її, вона стояла у чарівній зеленій сукні і ледве підняла руку на прощання.

Ця згадка була сумна для малого, але Рорік посміхався.

Ця мить тривала не довго. Двері до шинку розчахнулись, впускаючи вітер і дрібні крупинки снігу і червонощокого руданя, що вчора заслуховувався розповідями малого.

- Гардаре! – закричав на весь шинок юнак. – Там! На площі!

Без зайвих слів і думок, всі як один зірвались зі своїх місць і вибігли за хлопцем, на ходу одягаючи шоломи та плащі. Роріку довелось затриматись, адже, на відміну від досвідчених бійців, його зброя була залишена при Попелу.

Вибігши із сараю, він дріботів по замерзлому багні, прикриваючись від колючого снігу, в намаганнях наздогнати загін, який був далеко попереду. Він оминув велику замерзлу калюжу, що розлилася мало не на всю вулицю, і не помітив жінку, що щойно вийшла з дому, тримаючи в руках оберемок дрів. Вона раптово зойкнула, коли малий на неї налетів, а за мить він відчув холодне і липке багно у себе в роті.

«Певно буде гуля» - втираючись від бруду, чухав те місце куди прилетіло поліно. Одяг відразу поважчав, і холодний мул почав стікав тоненькими цівочками по штанях прямо за халяви черевиків.

Ще два вигини по дорозі і він вже був на площі. Малий опинився біля чорнявого лучника, якого бачив з ранку, той ховався за домом, напинаючи стрілу. Вітер стих, він більше не забивав вуха, і вже не треба було мружитись.

- Чого стоїш як вкопаний. Сховайся! – наказав лучник.

І тільки зараз Рорік помітив на даху будинку голови, за голими гілками дубу ховалася лучниця, що цілила просто в нього. Малий відійшов в бік, сховавшись за порожньою яткою. Підкрадаючись, все ближче підходив до зграйки людей, що ощитинившись мечами і списами стояли перед іншою, що вишикувалась у бойовий порядок, спиною закриваючи вхід дому.