18

***

Він сидів за віддаленим столом, обіпершись об свіже білило стіни і зиркав на чоловіків, з-поза дерев’яного кухля пінного сидру.  Старий сидів, осяяний багаттям із довгої ями, і його зморшкуватим обличчям котились сльози.

Гардар тримав батька за плече, безнадійно намагаючись його утішити. Старий давно його поховав, і наново навчився жити… в горі, з пошматованим від утрати серцем, зі знищеним майбутнім, але жити. І зараз, затягнуті шрами, знову почали кровити.

Малий, ховаючись в тіні, оцінував всіх, хто напхався в шинок: коваль, як завжди ревів грубим голосом про те, на скільки село щасливе, що Гардар живий і повернувся; одноокий, який, як Рорік зрозумів, був другом Галмару, сидів за найближчим столом, і постійно намагався розпитати у Торстрейна про щось; малий бачив, як він його постійно перебивав і перепитував, і час від часу, у здивуванні, зойкав, прикладаючи покручені пальці до рота; жінка, яку малий бачив вперше, метушилась між столами розставляючи тарілки із варивом.

«Певно прийшла допомогти Галмару».

Ватага Воїна Честі сиділа майже вся за одним довгим столом: всі як один – набурмосені. Рудий хлопчина, з посіченим ластовинням обличчям, сидів найближче до Роріка. Малому ще здалося, що він був не старше Альфреда: «Але ж багацько він гівна побачив!» - думав малий, роздивляючись яскраво-рожевий шрам на його шиї, який виразно вилазив з-під комірця. Рорік лиш міг уявляти, як він його отримав, і при цьому залишився живий. Якби Альфред був тут, він би точно розпитав, та Рорік не такий нахабний.

«Ха… Нахабний».

Ця вистава була для юнака геть не звичною. Він недолюблював таких юдей, яким сьогодні довелось бути самому: нахабних, зарозумілих, хамовитих, безсоромних. Він волів вимитись, аби здерти з себе цю шкуру, і не дозволити їй зростися з його нутром. Малий потягнув із кухля; гострі бульбашки вдарили йому в носа і він закашлявся, привертаючи увагу.

Десятки різнокольорових, злих, засмучених, сонних, зхмілілих очей вчепилися в Роріка. Юнак найбільше бажав залишатись невидимим, але ж цей чортів кашель ніяк не зупинявся.

Він відчув як хтось гупає його по спині. Ці удари були болісні і геть не допомагали.

- Нормально?

Голос був знайомим і милим, та сьогодні він його чути не хотів. Він волів якомога далі забігти від нього, але ж куди?

- Так. – перебиваючись на новий приступ кашлю мовив малий.

- Я ще не подякувала тобі. – Гуда вмостилась на лаву побіля нього.

- За що?

- За площу.

Малий не знав як реагувати на ці слова. Через нього її сестру схопили, за що він в житті ще не отримував настільки важкого ляпасу, а зараз вона хоче подякувати! Рорік взагалі нічого не розумів.

- Я про те, що ти зробив.

- Я нічого…

- Тепер я точно знаю що Фріда жива, і, щонайменше, переживе цю ніч.

Малий сумно посміхнувся. «Якби не я – то не довелося про те думати». Юнак поглянув на те місце, де перед цим сиділа Гуда.

- Чому ти не поїла.

Дівчина, кинула погляд на свою тарілку, на сусідньому столі, з наваленою гіркою вареної сочевиці, і, з відразою, відвернулась.

- Не голодна.

Малий примружив очі.

- Гардар знає?

Гуда кинула гострий погляд на малого. Рорік лиш посміхнувся, киваючи на її живіт.

- Поки ні… - посміхнулась вона. – Сама дізналась лиш п’ять днів тому. Чекала нагоди.

- Якої ще нагоди? Допоки гівно квітами поросте? – фиркнув малий.

Рорік потягнув черговий ковток кисло-солодкого сидру. Він роздивлявся прекрасні очі, ще червоні від сліз, але в які повернулась яскравість і грайливі вогники щастя. Він розумів, що зараз вона втішена, і спокійна. Дівчина сиділа попід стіною, з легенькою посмішкою дивилась як її обранець говорить зі своїм батьком, і легенько погладжувала живіт.

- Знаєш, – нарешті сказала вона, наче ні до кого. – Ми одружились. На наступний день, як він повернувся. На тому самому місці, за фермою…

- Під молодим дубом. – кивнув малий. – І вся його ватага була вам за свідків.

Вони сиділи в сумирному блаженстві. Цей момент був прекрасний. За вікном шелестить морозний дощ у суміші зі снігом, а в шинку тепло, тихо і спокійно. Вже почали пробиватися смішки і веселощі від селян, що забрели на келих-другий, а хазяїн із сином сиділи за окремим столом і все говорили. Ця прекрасна мить, від якої малий відчув заспокійливу легкість, і вже навіть забувся про хвилювання, яке відчував стосовно завтрашнього дню.

«Треба якось вигадати її без бою витягти.».

- Так… а що в тому записнику.

Гуда безцеремонно вирвала малого із клубку його заплутаних думок та ідей.

Рорік видобув з-за куртки, загорнуту у шкіряну обкладинку, кіпу пожовклого паперу і байдуже кинув перед дівчиною. Вона розгорнула першу сторінку, і відразу її очі округлились, а брови піднялись у мовчазному питанні, другу, за нею третю… Вона метушилась, перегортаючи сторінки, в повному нерозумінні. Вона поглянула на Роріка, який поклав голову на стіл, підмостивши під вухо лікоть.