17

***

Складалось враження, що село вимерло. Лиш поодиноке бекання барана давало зрозуміти, що тут ще живуть люди. Проїжджаючи повз млин Рорік ненароком згадав попередню ніч; він торкнувся щоки і, сахнувшись від ниючого болю, вилаявся, хоча набряк під оком зліз, та було ще надто боляче.

Малий повів коня по вуличці до шинку. Коваля, що о цій порі обов’язково порався у кузні, не було, хоча горнило ще пашіло жаром на морозному повітрі.

Хлопчина побачив як двійко дівчат, кутаючись у вовняні хустини, оминаючи калюжі бігли в бік площі. Рорік розумів, що там зараз вистава для всього села, але, хоч як би сильно він ненавидів чужої уваги, зараз треба переступити через себе і зробити все, що він може, аби порятувати малу.

«Навіть якщо доведеться голяка танцювати на снігу – танцюватиму!»

Попіл рисцевим чвакав по багну, змушуючи Роріка підстрибувати в сідлі. Наблизившись до площі, малий збавив крок. Його обігнали місцеві хлопчаки не старше семи зим. Хлопчина зупинився. Вся ринкова площа, що ще жодного разу не була велелюдна, зараз же була забита селянами. Галмарів шинок того ранку був набагато просторіший за неї.

Малий зліз зі спини коня, полишивши його позаду натовпу, а сам, штовхався і викручувався пробираючись до середини.

Чоловік, від якого сильно відгонило гнилою рибою ненароком зацідив Роріку в зуби ліктем, і навіть не помітив того аби перепросити. Хлопець крутнувся попід його рукою і наштовхнувся на стару бабцю, що стояла в передньому ряду, і, понад її головою, Рорік побачив їх: всю ватагу Галмара, високого і статного, і в цьому плащі, облямованого соболиним хутром. З вишитим знаком Горга на спині, він скидався на високородного, а не на сина звичайного шинкаря.

- Та не він це… - зашипів чоловічий голос десь позаду.

- Ну не Зіграс же вийшов із тіні. Сам поглянь… - переконувала його жінка

Торстейн стояв поруч із чоловіком, таким же худим і високим, але трішки повнішим за нього, а коли він повернув голову, малий відразу зрозумів хто це.

«Брат».

Вони перешіптувались про щось, а наступної миті Торхен зник у провулку, що вів до гудиної крамниці. Рорік провів його поглядом, і побачив дівчат: Хельга тримала гудині коси, коли ту вивертало за рогом чиєїсь хати. Він бачив як її руки тремтіли, а очі були червоні і набряклі. Хельга подала їй бурдюк, і та почала жадібно пити.

- … не варто, Гауте.

Увага повернулась до Гардара.

- Не варто? Ти керуєш шайкою, яка нахабно вломилась у мій ді… кхгм… мого Тана дім, нашого Тана, і тепер говориш «не варто!»? Ви всі висітимете під гілкою!

Огрядна туша голови ховалась за брунатними гардинами другого поверху. Він не вийшов до людей, а сховався за стінами і спинами вірних пахолків.  Малий помітив тіні, які рухались у кабінеті, і відблиск чи то ножа чи то меча.

«Як не крути – розумно» - думки Роріка почати крутити шестерні. Він знову зважував і оцінював. Він дивився на площу і на людей, зміряв поглядом Гардара, і Валіза, що стояв поруч, і напинав стрілу на лук.

«Хм… не його зброя!».

Малий іноді сам не розумів, чому його увага так скаче, і часто втрачає ланцюг, і коли таке траплялось відразу повертався до головного, або взагалі в початок, а відтак доводилось повторювати теж саме раз за разом.

Наче не помічаючи нікого, він потихеньку почав вибрідати вперед, оминаючи спорожнілі ятки.

- Чому він не віддасть наказ на приступ?

Гуда стояла поруч, обпираючись на руку Хельги, яка тильною стороною долоні намагалась втерти її сльози.

- Неможна… - наче в трансі мовив малий,  і в середині в нього все зіщулилось від гнівного погляду Гуди.

- Він правий, Гудо. – Хельга простягла бурдюк. – Вони їй можуть зашкодити.

- А якщо вона вже мертва, чи вмирає в калюжі власної крові?

- Ні… Гауте потрібна показовість.

Рорік перевів погляд на вікно другого поверху.

- Вломитись не вийде. Скоріше сокиру зламаєш, ніж ці дубові двері. На першому поверсі всі вікна за гратами. На другий не вилізеш, навіть якщо і драбину підставиш, охорона голови поріже, не встигнеш і за карниз вхопитись.

Гуда дивилась на малого, і від цього погляду Рорік хотів втекти. Раніше, коли вона на нього зиркала грайливими прозорими смарагдами своїх очей, в середині трепотіло, і ставало тепло, він хотів, щоб ці очі дивились на нього вічно, але зараз… прозорість зникла, тепло змінилось гострим лезом, і від такого погляду хололо в жилах.

- Може облога? Не випускати? – Рорік почав говорити з собою, аби відволіктись. – Ні… харчів, з огляду на їхні столи, там вдосталь до весни…

- Але ж треба якось Фріду витягти!

Хельга зважувала поглядом малого, який все глибше поринав у думки.

- … показовість … привселюдність… - Роріка наче осяяло.

Він розправив плечі, посміхнувся до дівчат, і вже бадьорим кроком пішов до Гардара.

-… буде суд! – верещав Гауте з-за гардини.