15

***

Решту дня вони провели у маленькій кімнатці шинку. Дірка у стіні вже була заставлена новою рамою. Вони повернулись якраз коли шинкар забивав останній цвях у раму. На підлозі поруч стояло цебро із саманом, яким той замазував щілини. Батьківська посмішка старого дарувала спокій, але юнаку вона уже була нестерпна.  Він волів, щоб Галмар якомога менше потрапляв йому на очі. Малий не знав, чи стримається він наступного разу.

Щойно старий пішов, Рорік почав перебирати свого заплічника. Слідом за старим зник і Альфред.

«Можливо знову до дівчат».

Малого це не сильно цікавило. Він ще не звик до думки, що мартопляс стає йому товаришем. Зібравши все своє майно до купи, і прихопивши Альфредові речі, він відніс їх до сараю, де добрий господар, вже виставив, виструганий з довгої колоди клець, і наповнив його свіжою водою.

Рорік підійшов до свого білогривого, що якраз потягував крижане пійло і попестив йому за вухом.

«Сьогодні в дорогу».

Чомусь ця думка засмутила малого, та він розумів: після нічної пригоди, їм краще тут не залишатись. Вони тут чужі, і вони будуть першими, за ким прийдуть. Малий кинув речі біля сідел, і ще раз погладив гриву друга. Він поглянув на Морока, що стояв поруч з Попелом, і якби сонце не ховалось за хмарами, можна було подумати, що за його власним конем стоїть просто його тінь. Та ця тінь була бентежна. Малий піднявся на носки, оглядаючи його, і помітив, що Альфред залишив свого коня без попони.

«Ото ще! Хазяїн всратий» - вилаявся про себе малий. Підійшов до Морока і легким рухом накинув на його спину важкий бавовняний чапрак. Різнокольорова і розцяцькована ковдра виглядала сміховинно на коню кольору смоли, і нагадала малому килим на стіні знахарки, до якого його водили після знайомства із Ліаранами.

Коли він повернувся до кімнати на маленькому столику, що розмежовував ліжка, стояла таця з двома мисками рибної юшки, добре приправленою цибулею та червоним гострим перцем, і два кухлики темного солодкого сидру. Малий посміхнувся поглянувши на стіл, і, протерши дерев’яну ложку подумки подякував Елуні, що не змусила ще раз бачитись зі старим. Вмостившись на ліжку він заходився заливати в себе юшку, яка обпікала його горло, а по спині, від жару пробігли струмки поту.

Повний шлунок і безсонна ніч, майже безсонна, легко зморили юнака, і він, скинувши свої черевики, одягненим, розвалися на ліжку. Останні декілька ночей Шрінф напускав на малого своїх посіпак, і ті, раді старатись, малювали йому дивні марива, значення яких Рорік не знав як і розуміти, а прокинувшись, відразу забував; але протягом всього дня у хлопця залишалось якесь важке відчуття, наче вони були не просто так.

Сьогодні ж, певно, Старий зглянувся над юнаком, і не наслав до нього сновидінь. Він відчув легкість, силу та енергію, щойно прокинувся. Альфред лежав на своєму ліжку, протягуючи, тихенько мугикав мотив якоїсь не відомої Роріку пісні.

- Я її раніше не чув.

Рорік відкрив очі. В кімнаті було надзвичайно темно, і лиш бліде, холодне світло гармоніту, ніби вторило співу Альфреда.

- Думаю скоро почуєш. – посміхнувся той у відповідь, а легеньке світло повільно згасло.

Вони лежали у суцільній темряві і цілковитій тиші.

- Дякую, що за конем приглядів. – голос Альфреда був тихим і спокійним.

«Кінь не винуватий, що його господар – лайдак» - посміхнувся юнак.

- То… де ж тебе носило?

Альфред не відповів, а лиш піднявся з ліжка і кинув погляд у вікно. Рорік відчув - пора. Він піднявся, натягнув свої старі черевики і теплу куртку. Мовчки хлопці попрямували до виходу намагаючись якомога менше шуміти. Вибрівши до зали шинку, вони уміло оминали столи і стільці, навпомацки, намагаючись не наштовхнутися на столи. Це було легко, адже у ямі ще жевріло багаття, що весь день зігрівало і освітлювало залу, а зараз,  лиш злегка змальовувало обриси предметів, хаотично розкиданих по шинку.

Чи через те, що не спав, чи Боги-знають чому, та Галмар не замкнув двері, і хлопці з легкістю вислизнули у холодну ніч. Місяць, схований за товстим і важким шаром хмар, ледве пробивався над їхніми головами.

«Невже ми спізнились?».

Від цієї думки Рорік занервував. Він підняв голову, лице його почали хлистати крижані краплинки дощу.

Альфред посміхався, напинаючи каптур.

- Певно Боги знають і допомагають. – прошипів він.

Він був правий. В таку погоду навряд чи який охоронець захоче гузно морозити. Це давало надію малому на успіх.

Вони направились до сараю. Прочинивши двері, Рорік знову здивувався хазяйновитості старого. Раніше старий поставив клець, щоб коней напувати, а зараз аби вони не мерзли – це! На, викладеному каменем, помості, стояла стара, подекуди заіржавіла, але ще пристойна, залізні жаровня, на дні якої перетворюючись на золу, попіл, і вугілля догорали дрова.

Коні лежали біля неї спокійні, і лиш час від часу фиркали, метляючи вухати.

- Пробач, малий, але потрібно вийти на мороз.

Юнаки підійшли до своїх коней, і заходилися їх сідлати. Мовчки. Хлопці відчували напругу одне одного, і могли розмовляти лиш поглядами, та на диво розуміли одне одного без слів.