14

***

На вершках солом’яних покрівель ще гуртувався вранішній сніг, але більше й згадки про нього ніде не було. Сонце пробивалось крізь білосніжні хмари, даруючи приємне тепло, хоча його було недостатньо. Рорік стояв на ганку, біля вхідних дверей шинку, натягуючи коротку куртку, коли Альфред намагався розібратися із зав’язками на короткому плащі. На його широких плечах, він виглядав сміховинно, а сірий, місцями затертий, колір надавав йому вигляду жебрака, і ніяк не пасував медовій посмішці та миловидному лицю. Пасма густого чорного волосся він зібрав у тугий хвіст, аби додати собі більш стриманого вигляду. Він зняв із себе розцяцькований пасок, і залишив на ліжку вишитий золотою ниткою кожух.

- … так треба! – малий пояснював йому свій план у кімнатці, де вони кинули свої сумки.

- Так я ж змерзну!

- Не встигнеш! Тут не далеко. Головне запам’ятай: ти з бідної, набожної родини. Грай відповідно.

- Та як Ви посміли, Пане! – почав відігравати Альф. – Мій батько – шанована людина. Як ви наважились подумати про мене таке!

Рорік сидів на ліжку, порпаючись у сумці. «Та де ж він. Я точно пам’ятаю що він… Ага! Ось!»

- Ага… добре виходить. – він заходився натирати взуття шматком віхтю.

Малий натягнув на себе вичищені чоботи, поляскав себе по колінах, струшуючи пилюку, відірвав менший віхтьовий шматочок і пройшовся по спині своєї куртки, натираючи до блиску.

«Певно все готово» - він скрутив шмату і вклав до кишені.

Хлопці направились в сарай, де їх вже чекали налаштовані, і готові до подорожі коні. Попіл стояв поруч Морока, спокійний і тренований. На відміну від свого сусіда, що по всяк час гарцював і хвецяв хвостом, передчуваючи поїздку.

- Чого це він? – здивувався Альф.

- Застоявся. – спокійно мовив Рорік.

Малий одним вмілим рухом перекинув ногу через спину коня і потягнув вішки, виводячи його із сараю.

Два вершники, погойдуючись у сідлах, без поспіху направились до площі. Люди здіймали руки у короткому вітанні, деякі посміхались, але в основному, вже всім було до них все-одно. Вони знали, що ці двоє зробили для їхнього села, та свою порцію хвалебних од вони вже їм видали. Огинаючи ріг, який вів до яток із крамом, під дубовими гілками, Рорік відчув знайомий важкий сосновий запах і згадав свіжовистругані стільці. Посеред купи дров стояв чоловік з товстими руками і з кошлатою бородою в якій заблукали кучеряві пластівці тирси. Він відірвав погляд від поліна на яке збирався замахнутись колуном, і з якоюсь долею ненависті поглянув на малого. Рорік здивувався: «Нас тут наче Визволителями вважають, а цей чого вовком дивиться?»

Альф помітив погляд друга, що збентежено роздивлявся теслю і майже повністю розвернувшись у своєму сідлі.

- Краще не дивись на нього так.

- А чого він на мене так палить? – обурився малий.

- То батько Лінеї.

Від цих слів у малого пробігли сироти поза шкірою.

Зіскочивши зі спини свого вірного рисака, Рорік обмотав вішки за конов’язь побіля розкішних вхідних дверей. Малий знову оглянув зовнішню стіну.

«Ось це, я думаю, згодиться».

Він поглядом провів від віконного карнизу до найближчої гілки дуба, яка майже впиралась у стріху. Пролунав легенький дзенькіт бронзового жолудя. Альфред стояв на ганку тупцюючи, в намаганнях зігрітись, і за мить двері розчахнулись.

- Його вельможність світлий пан староста радий вітати вас, у його маєтку.

Атлі відійшов у бік, впускаючи гостей. Як завжди, вираз його обличчя випромінював огиду та зневагу, а в очах читалась зверхність. Короткий чоловічок, із хворобливо-сірою шкірою, і ріденькими чорними вусиками, що ледь прикривали тоненьку губу, із важким гуркотом зачинив за ними масивні двері.

- Його світлість чекає на вас у своєму кабінеті.

«Чудово».

Рорік дуже сподівався, що зустріч проходитиме саме там. Вони піднялись широким сходами повз вереницю дорогих картин в багатих позолочених рамках. На більшості були зображення Гауте: в різних позах, в різному одязі, але з однаковим байдужим виразом на кожній. На одній із картин увагу Роріка привернула молода жінка: юна, із дитячо-милою посмішкою, струнка, хоча не високого зросту, і з яскравим відтінком золотого волосся. Вона була одягнена у прекрасну пряму сукню небесного кольору, а поруч неї стояв чоловік: статний, з акуратно підстриженою зсивілою бородою в королівських шатах. Його темного-зелений довгий каптан носив емблему лані, що здіймалась на задніх ногах. Одна рука чоловіка лежала на плечі дівчини, і художник вміло передав його стомлені очі. Незважаючи на зображені пишність і багатство, Рорік відчув сум, споглядаючи зморшки на його витягнутому обличчі.

- Перепрошую. – озвався Рорік, не відриваючи погляду, - Хто це, на картині?

З важким зітханням Алті розвернувся на підборах. Служка спустився на пару сходинок донизу, порівнюючись у зрості із хдопцем.

- Це пані Ісгерт, дружина його вельможності світлого пана старости. Разом зі своїм батьком – генеральним Мерканторгом гільдії Торговців Гамерторна Азіном Телоїром.