13

***

Сонце почало запалювати ранок. Вранішню тишу глибокого лісу почав пробивати чарівний спів морозного солов’я. Це, певно, єдина птаха, що співає всю зиму. Ліс, ще тримав листя на нижніх гілках, тому, незважаючи на морози, холодно не було. Вони йшли у повній тиші, насправді намагалися. Рорік мовчав, ігноруючи будь які питання чи зауваги співця, бо знав, що скоро йому набридне і той замовкне. І саме це йому зараз було потрібне. «Хельга точно десь поруч» - подумав малий, коли десь позаду ледь чутно хруснула гілка.

- На зустріч одягнеш цей плащ, – вийшовши до струмка, нарешті мовив Рорік. – І не забудь собаку погладити.

- Так він малий на мене.

- Так і ти не панночка, щоб красуватись.

Решту дороги вони провели в суцільній тиші, лиш Альфред іноді лаявся, коли чергова гілка хлистала його по обличчю. Сонце вже виглядало з-за вершків дерев. Рорік хапав диржаки, раз-по-раз розтираючи собі руки, і дмухаючи парою у долоні. Хлопці пробирались по м’якому килиму із зогнилих гілок і опалого листя, яке пашіло сумішшю різних важких запахів, і де-не-де, цей килим укривав рябим мереживом сніг.

Село, з узлісся, виглядало наче казковим. Хаотично розкидані хати, вкриті жовтою, а подекуди сірою соломою. Вибілені вапном стіни. Хазяї, готуючись до зими, обставили їх очеретом. Хлопці чули голодне мекання кіз, що чекали на доярку, і ритмічний дзенькіт ковальського молота. Рорік відчув тугу, адже його рідне село мало подібний вигляд, в перші зимові дні. Хоча зиму він ненавидів: постійно змерзлі і мокрі ноги, постійні зашпори, адже рукавиць він не носив, і від того, бував змушений пити бридотне гірке вариво із шавлії, чебрецю та перцевої м’яти, і ще з, боги-знають-чим, яким поїла його мати, коли малий починав кашляти і марити в гарячці. Юнак почув як у животі Альфреда забурчало, і мимоволі згадав вчорашнього сома. Його рот наповнився слиною.

- Їсти? – запитав Альфред, на що Рорік лиш легенько кивнув.

Наближаючись до шинку, Рорік не міг стриматись, аби не завернути на задній двір, до сараю. Він прочинив двері. Тепло і затишно. Попіл фиркнув, відчувши запах свого господаря.

- Ну чого ти? Я ж стараюсь.

Галмар стояв за конем, намагаючись вичистити імпровізовані стайні. Морок був припнутий біля протилежної стіни і нервово дригав хвостом.

- Я останній раз коня чесав, коли Гардар міг під тобою пішки пройти. Тож, потерпи.

Примовляв він до рорікового румака.

- Даруйте Боги! – озвав його Рорік.

Шинкар накинув попону на спину Попела, і добре, по-батьківськи посміхнувся до хлопців.

- Навзаєм-навзаєм. Щось Ви рано сьогодні. Мати Милосердна, що це у Вас? – він вказав на обличчя хлопця, що почало набрякати під велетенським синцем.

Альфред зачинив за собою двері.

- Вранішнє тренування. – посміхнувся він. – Ще вдосвіта встали. Галмаре, а є що поїсти?

Старий посміхнувся до нього.

- Ха. Та ж, паничу, все ще вчора розмели. Завдяки вам, тепер всі заходять подивитись на Кварка, то й залишаються на вечерю. Але я зараз щось придумаю.

Галмар обтрусив свої штани від пилу та соломи і накинув поплямований, рудий фартух. Він обійшов коня, і з веселим мугиканням направився на кухню.

- Галмаре, - окрикнув його Рорік. – Як далеко до найближчого міста?

- Нуууу… - задумався старий. – До Мосту два дні на захід. До Яшмівки, якщо виїдете зараз, то під вечір будете там, але то село не більше нашого. Ще є Фес Норкон – на схід, зовсім недалеко.

Рорік задумався. «Ця твердиня знаходить на землі Ларса. Але ж найближче». Він підійшов до свого друга, і за звичкою поклав руку на його носа. Попіл вперся в долоню хазяїна. Його глибоке, важке дихання дарувало певний спокій. Галмар гарно постарався, вичисуючи його, але Рорік не зміг стримати давню звичку, і підійшов до сумки.

- Що мій хлопчик? – заулюлюкав Альфред до свого розбійника. – Не голодний? Тебе попорали?

Хазяїн шинку дійсно гарно доглядає за гостями. Годує не тільки клієнтів, а ще й коней попорав. Рорік був спокійний. Чомусь він був упевнений, що в цьому шинку можна залишитись на всю зиму, і не треба буде перейматись, чим же годувати коня. Та відразу відчув образу за старого. Він досі не знає, що його син зовсім недалеко. Юнак прикипів до шинкаря, і бачити його сумне обличчя - краяло йому серце. Маючи змогу подарувати йому посмішку, розповісти про те, що його єдиний син живий, але не робити цього - картало його.

Стара, гладенька від багаторічного вжитку, щітка вискочила з його рук. Хлопець присів підібрати її, і помітив скручений у трубочку шмат пергаменту, що викотився із його сумки. «Вправляйся кожен день!» - згадав Рорік настанову брата, коли той відправляв його із Сарготу, напхавши у сумку книжок, сувоїв і каламар.

«Сьогодні, певно, доведеться!». Рорік покрутив його у руках.

- А що там Галмар готує? – звернувся він до Альфреда. – Можеш сказати йому, аби солодкого перцю не клав?

- Ха! – короткий смішок вирвався у Альфа. – Звісно, хто ж хоче знову чухатись. А чому сам не скажеш?

- Треба дещо зробити.