12

***

- Трясця! Та закрий ти свою пельку, допоки зуби не виплюнув!

Голова гуділа з болю. Веселий гамір святкування змінився, і вже не було ні вовченяти, ні вовчиці, ні горбатого коня.

- Такому милому писку, - пролунав голос олениці, - зуби ще потрібні, а от пальці…

- Щоб вас чорти на ремні драли! – долинули знайомі прокльони.

- Е, ні, хлопче, якщо я перед ними і з’явлюся, то тільки з тобою разом.

Образ кульгавого орла виринув в уяві. Та й голос був його знайомий.

- Невже у вас знайшлося ганчір’я зав’язати їм очі, а на рота не вистачило?

Мовила зеленоока чорна лисиця.

«Та звідки я їх знаю?» - Рорік спробував прокинутись.

- А цей, певно, поворухнувся. – засміялось лисеня.

- Фрідо! Відійди!

«Чому я раніше не здогадався!». Рорік протягнув стогін болю. Чи можливо розпачу? Він відчував туго зав’язану ганчірку на обличчі, і руки, зав’язані позаду почали нити. Він зрозумів, що сидить на землі спиною до вологого каменю. Він не відчував морозу зими, а це значить, що вони або в домі, або в печері. Рорік спробував провести долонею по стіні, і не відчув кладки. «Печера». Було тепло, ба навіть жарко.

- Розв’яжіть, халамидники, і підходьте по одному, я всіх вас на ковбасу пущу.

- То нащо нам тебе розв’язувати? – загиготів схриплий чоловічій голос.

- А щоб вас…!

Рорік відкинув голову назад.

- Альфреде, зроби милість – заткайся. Голова і так гуде.

Не на довго затамувала тиша. Лиш потріскування в обкладеному каменем багатті, розрізало її і відбивалося від сирих стін печери.

- Ну нарешті, тепер можна і поговорити, а не сипати погрози…

- Для початку, - перебив Рорік. – скажи сестрі, нехай поверне кулон матері, який вона поцупила. Це єдине, що залишилося на згадку про неї.

Рорік прочистив горло.

- А по-друге, якщо хочеш говорити – мусиш розв’язати. Так справи не робляться. Чи тобі його наказ потрібен?

- Кого? – юнак почув голос друга.

Рорік повернув голову, шукаючи до кого направити свої слова, та через пов’язку це було вкрай важко.

- Ти явно тут обжився, Гардаре? Чи не так?

Цього разу тиша тривала довше, і напруга відчувалась в повітрі. Рорік відчув як хтось підійшов і присів поруч. Почувся шурхіт ножа, якого дістають зі шкіряних піхов. Хлопець нахилився вперед, даючи доступ до вузлів на руках. Вмить холодна криця опинилась під голом.

- Хто ще знає? – зашипіла на вухо Гуда.

Різкий напад страху захопив Роріка і він нервово ковтнув клубок слини. По спині пробігли сироти. Це вдруге він настільки близько до смерті. Хоча з Олафом йому допомогла лють, зараз же, навряд чи йому щось допоможе.

- Тільки я. – голос Роріка затремтів. – Ну і Альфред щойно дізнався.

Мить лункої тиші запанувала у повітрі.

- Бреше він. Я бачила, як він виходив з дому голови.

Рорік наморщив лоба пригадуючи той момент. Згадав майже спорожнілу ринкову площу, і голі гілки дуба, що скидалися на кістляві пальці старої карги. Згадалась приземкувата жіночка, що гнала двійко кіз, і мила опецькувата пані в багатому одязі, що намагалась переступити озерце калюжі, що утворилось біля входу в корчму. Згадалась також і розпечена жаровня, і сухоребре дівча, в брудному вовняному плащі, що трусилось з холоду.

«Так от чому вона мені здалась тоді знайомою!».

- Собака бреше. – вигукнув Альфред.

Хлопець навіть не сподівався, що цей мартопляс встане на його бік, коли діло піде кепсько. Це його дійсно здивувало.

- Рорік, скільки я його знаю, жодного разу не брехав.

Ну це звісно ж була брехня. Він вже не раз обманював. Навіть голові наплів, що Альфред набожна людина.

- Він навіть мені нічого не сказав.

- Це нічого не значить. – пролунав тихий і спокійний голос.

Холодне лезо зникло з-під горла, і Рорік відчув крицю на зап’ястках. Ще мить і тугі пута послабились. Він рвучко стягнув з очей зав’язку.

Від різкого світла в очах все пливло, і люди виглядали безформними різнокольоровими плямами. Хлопчина протер очі. Гуда, начепивши вираз стурбованості на своє чарівне обличчя дивилась на чоловіка який наближався.

- Якщо він збрехав – з цієї печери він не вийде. – Звідки знаєш?

Високий і широкоплечий, із туго зав’язаним в хвіст довгим, солом’яного кольору волоссям чоловік підійшов і присів побіля Гуди. З того як вона поглянула на нього, Рорік зрозумів, що саме цей велетень і є Гардар. Світло падало на його обличчя і юнак зміг впізнати знайомі риси шинкаря, але молодші. Такі ж глибокі, блакитні очі, подібний горбатий ніс. Акуратно підстрижені борода і вуса ховали такі ж тонкі вуста. Над правою бровою чітко виднівся кривий шрам.