11

***

Мороз різав ножем, і Рорік, кутаючись у свій темно-зелений вовняний плащ, пожалкував, що залишив шкіряного кобеняка в кімнаті шинку. Ніч була тиха. Село дрімало у безтурботності. І тільки двом сьогодні не спалось. Вони пробирались по замерзлим дорогам, раз-по-раз хрускаючи льодовою кіркою під каблуками черевиків. Зоряне небо, чисте від хмар, передрікало чудовий день. Місяць, своїм окрайцем, нависав над велетенським дубом, освітлюючи дорогу хлопцям. Йти було не так то вже й далеко, але в таку пору, кожен крок загрожував обмороженням, або навіть втратою пальця.

Рорік помітив як Альфреда пробирають дрижаки.

«Не я один такий дурний!» - посміхнувся він про себе.

Звісно смолоскип допоміг би трішки, але це було ризиковано. Не можна було видавати себе. Вони петляли вуличками замерзлого багна в бік річкового броду, за яким, приземленою халупкою, з велетенським водяним колесом виднівся млин.

Хлопці наблизились до будівлі. Дім був хоч і маленький, але доглянутий. Довкола  прибрано, вікна заставлені стайнями. Пагони плюща, що оперезали будинок, скинули своє листя, і скидалися на судини, якими тече кров. Господар знав, що скорого річка стане, тому підготував млин до зимівлі.

Як Альфред і говорив, поруч сховатись не було де. Шипіння води, і монотонне, проте гучне рипіння водяного колеса, забивало інші звуки. Рорік підійшов до дверей і смикнув за грубо витесану дерев’яну ручку. Вони не піддалися. Спробував заглянути через шпарину у ставнях – нічого. Хлопці обійшли млин по колу – нікого.

«Може то був жарт?». – наморщив він лоба. «Якийсь недолугий».

- Трясця! І що ми тут робимо? – почав пританцьовувати Альфред.

Рорік сам почав сумніватись в доцільності цієї затії. Але він ніколи не виказував перед Альфредом коливань і сумнівів, тим паче, у власних рішеннях. Навіщо розпочинати сьогодні?

- Я взагалі не бачу причини нам тут гузно морозити! – підвищив голос співець, аби перекричати звуки води.

Рорік знову підійшов до дверей. Щось не складалось.

«Навіщо було кликати, аби потім самому не явитись?».

Альфред лементував, проклинаючи цю дурницю, скоріш для того аби зігрітись, аніж зі злості. Рорік тупцював біля дверей, розходжуючи вперед-назад, весь поглинений роздумами. Його оку здалася дивним ця земля. Не схожа на інше багно, вона була світла і гливка. Малий присів, і підняв грудку.

«Це ж та сама глина!».

Щось раптово скрипнуло позаду. Рорік обернувся. Блиск оббитої в залізо рукавиці на велетенській руці – останнє що він побачив.

- Виродки! – останнє, що почув Рорік перед тим, як холодні пальці Тінешалі потягли його у сон.

***

Рорік гуляв незнайомим містом.

Весь ошатний, в багатому камзолі. Його обличчя зігрівала борода, а при поясі висіла важка, оздоблена оніксами та рожевим золотом шабля із ельсіндрійської криці. Він витягнув її із піхов, роздивився: вузьке, вигнуте лезо, що розширювалось під кінець, аби додавати ваги замаху, виблискувало молочним сяйвом, коли на нього падало проміння сонця. Руків’я прикрашала голова коня, а по лезу, золотом були викладені руни «Завжди вірний!». Чомусь для нього ці слова мали величезне значення, і Рорік помістив її назад.

Хлопець, ба радше «чоловік», йшов звивистими вулицями. Рорік розумів, що не знає їх, але відчував, що вони дуже близькі йому. Він вийшов на порожню площу посеред якої височилась статуя чоловіка, що сидів на троні. У його ногах лежав чи то пес, чи то вовк, він не зрозумів. Обличчя цього чоловіка, викарбуване в молочному мармурі, з якого було зроблене майже все в цьому місці, здалося хлопцеві знайомим.

Чоловік обійшов її по колу, шукаючи надпис. Його ніде не було. Раптом він опинився за Високим столом посеред гамірної площі, на якій відбувалося якесь святкування. Роріка найбільше здивувало, що він був єдиною людиною посеред цього свята.

Він бачив дивних істот, яких в житті не зустрічав, і назви яким не знав. Він звернув увагу на істоту, що була дуже схожа на коня але жовтого кольору і мала на спині велетенський горб, і вона, здається була надзвичайно важливою на цьому святі. Поруч були також й інші; одні стояли на чотирьох ногах, деякі на двох, але мали довгі хвости, і не менш довгі руки і від кінчиків пальців, і до кінчиків їх чудернацьких вух були вкриті цупкою брунатною шерстю.

Всі вони підходили до нього і говорили слова вітання, а Рорік чемно дякував.

- Чи ж не говорила я тобі, що все вийде? - пролунав чарівний голос праворуч, і хлопець повернувся. Поруч, за Високим столом, сиділа надзвичайно красива золота вовчиця, із яскравими зеленими очима. На її голові красувалась багата діадемі, з гранатів, смарагдів і сапфірів, а на шиї, на простій мотузці висів дешевий срібний п’ятак на якому зображувалась грубо вигравіювана голова коня. Вона мило посміхалась до нього.

- Татку! - гукнуло позаду маленьке вовченя, зі сміхом скочило йому на коліна.

Рорік поклав руку на її голову.