10

***

Шинок наповнився теплом, затишком, запахами різних потрав і веселим гомоном, що долинав з усіх кутків. Всі столи були зайняті. Гості раз-по-раз вимагали у господаря добавки чи то юшки, чи то пійла.

Зграйка дівчаток досі сиділа за столиком, за яким їх полишив Альфред, і, завбачивши його, звеселились. Співець завжди був радий жіночій увазі, обличчя його відразу розпливлось у солодкій посмішці. Роріку було ніяково, коли одна із них підсіла до нього. Вона була мила, очі - кольору темного бурштину, пшеничне волосся, задертий носик. Морозне повітря покусало її щічки, і від того здавалося, що вона зашарілася.

Рорік умостився на лаві і перед ним вмить опинився здоровецький шмат запеченого сома, гарно присипаний печеною морквою і цибулею. Від самого тільки вигляду у Роріка рот наповнився слиною.

- Галмаре! Неси елю! – заревів Альфред.

- Ні. – викрикнув хлопчина. – Сьогодні пити не будемо.

Він кинув багатозначний погляд на співця, і той зрозумів – краще мати ясний розум.

- Паничу, то може все таки вип’єте зі мною? – защебетала дівчина.

Рорік окинув її оком. «Не можна сьогодні. Трясця!».

Уява збурювала можливості, які принесло б бажання. Але не сьогодні. Їм потрібно бути свіжими. Зустріч, можливо, буде небезпечною, а рішення треба буде приймати швидко.

- Дякую, не варто.

- Ой, та годі тобі! Лінея, діло говорить. Від одного келиха біди не буде. – почав вмовляти Альфред, обіймаючи сестер.

Час минав, і місяць вже проглядався через вікно шинку.

Сом зник відразу, щойно з’явився перед хлопцем, за ним пішов і запечений пиріг з м’ясом. Від жартів і розмов Рорік втратив лік часу, і вперше за довгий час по-справжньому розслабився.

У обіймах дівчини він провів весь вечір, лиш іноді, коротко відповідаючи на питання. Інколи, ті, що стосувалися його минулого життя залишалися без відповіді, а хлопець знову поринав у важкі спогади.

Лінея тулилась до нього весь вечір, і поки (юнак на те сподівався) ніхто не бачив, іноді дозволяв собі обійняти її за стан, а інколи і трішки вище, відчуваючи звабливі вигини талії, і м’якість її дівочої зваби. Часом Лінея ловила його руку, і у Роріка, здавалося, от-от вилетить серце, так сильно воно калатало, але замість того, аби насварити, чи присоромити на весь шинок, сама затримувала його пальці на своїх персах. Грайливо посміхаючись, вона кожного разу «випадково» намагалась повторити те, як Альфред, не соромлячись, впивався у вуста однієї із сестер… а потім іншої, жартівливо виправдовуючись, що, начебто «переплутав».

І врешті-решт, їй це вдалося. Солодкий присмак сидру заграв у Роріка на вустах. Поцілунок розквітнув, як квітка на світанку, наповнений теплом і солодким передчуттям. Її пальці несміливо торкнулися його щоки, а його рука ніжно охопила її талію, притягуючи ближче. Він відчув, як його серце б'ється швидше, а дихання стає поверховим і глибоким одночасно. Цей момент був сповнений відчуттям вічності, ніби весь світ зупинився, залишаючи лише їх двох у цьому танці душ і тіл.

Тіло бажало більшого, серце воліло продовження, а голова наказувала зупинитись. «Вже майже час» - повторював він собі знову і знову. Хлопець знав, що якщо він зараз не зупиниться, його більше нічого не зупинить.

Гамір шинку зник. Вже не було тих криків, того поспіху, того сміху і веселощів. Люду зосталось зовсім трішки. Дехто згуртувавшись в двійко-трійко шепотілися собі про своє, дехто мирно сопів, підмостивши під голову скибку хліба, і всім було все-одно.

Альфред сидів на стільці, закинувши ноги на стіл і перебирав легенькі мотиви ніжної пісні. Дівчата, що вуркотіли біля нього пішли, залишивши його на самоті із лютнею і парочкою, що певно вперше цілувались. Так незграбно.

- Ну нарешті ти можеш говорити. – мовив Альфред.

Рорік кинув на нього присоромлений погляд, а Лінея, втираючись, захихотіла. Розслаблена поза співця трішки розлютила хлопця. «Дідько забери, вже пізно!» - перелякався Рорік. Відчуваючи острах, юнак підвівся з-за столу.

- Ще не час. – випередив питання Альфред. – Лінеє, серце моє, а чи не час тобі додому?

Голос Альфреда був надто спокійним і дуже серйозним. Такому голосу неможливо не підкоритись.

Дівчина кинула розгублений погляд на Роріка, а той лише кивнув. Вона рвучко підвелась, схопила свій плащ, і з певною долею люті вибігла із шинку.

- Хм. Норовлива. Завтра до неї краще не підходь. – порадив Альфред

Рорік потупив погляд у вищерблений стіл. «Я взагалі-то і сьогодні не збирався» - ображено буркнув він до себе. «Чому він такий спокійний? Чому веде себе так зверхньо? Ноги на столі? Трясця! Оце нахаба!».

Раптово вона впала хлопцю в око.

Він наблизився до альфредових черевиків, і почав їх ретельно розглядати. Знаючи натуру цього мартопляса, він завжди буде доглянутий, вичесаний, вичищений. До всього, що стосується зовнішності він безкомпромісний. «Завжди треба бути доглянутим!» - повторював він знову і знову. «Але щось не сьогодні!».

- Понюхати хочеш? – пожартував Альфред. – Можу зняти.

- А зараз дай відповідь на питання. Це важливо. – заторохтів Рорік. - Де ти сьогодні ходив. Згадай все.