9

***

Рорік будував план будинку у голові, пробираючись до виходу. Він знав, що особистий кабінет голови знаходиться на другому поверсі. Відразу згадав, що й кабінет не позбавлений надмірної розкоші. Позолочені підсвічники, картини, шкури... і той пес, такий ледачий, що лиш голову підняв, коли малий влетів до кабінету із закриваленим клунком.

Масивні дубові двері відділяли лавандові і бузкові пахощі дому від свіжості вулиці. Хлопець вхопився за бронзове руків’я і смикнув на себе.

 «Скільки я тут провів?». Він знав, що в передзимні дні, сонце сідає набагато раніше ніж влітку, але все одно, сутінки його здивували.

Площа почала порожніти, торговці перестали лементувати у спробах продати свій товар. Десь далеко чулося кукурікання півня. Хлопчина кинув погляд на велетенський дуб. У сутінках він здавався жахливим. Майже голі, гілки нагадували кістляві пальці Шафіри, якими та, тягнеться за тобою, щоб забрати у Вальгард. Від цієї картини у малого пробігли сироти по спині. Краєм ока він побачив якусь маленьку постать, що куталась у старий сірий плащ, намагаючись зігрітись біля жаровні, яка палахкотіла яскравим багаттям.

Він мовчки підійшов до коня, провів по його довгій шиї. Попіл фиркнув, вітаючи господаря. Рорік скочив на спину, і кинув ще один погляд на багатий дім голови. Деякі вікна першого поверху були заставлені віконницями, і через них не пробивалось світло, та одне, чи двоє були прочиненими. Хлопчина зміг розгледіти прості залізні грати. Він кинув погляд вище. Вікна другого світились, і, на відміну від першого не були загратовані.

- Час перекусити. – чи то до коня чи то до себе, мовив хлопчина.

Він потягнув за вішки. Кінь крутнувся і поцокав по вимощеній бруківці торгової площі на баговиння вулиці. В голові малого роєм гуділи думки. В пам’яті виринали обриси Гуди, і її ненависть до старости. Рорік відчув, що почав погоджуватися з її почуттями.

«Цей Гауте – справді мерзотник!».

Він послав коня вперед, і не зчувся, як кінь уже чвалав по знайомій вулиці, що вела до шинка. В голові думки продовжували свій танок. «Де ж я її міг бачити?».

- Даруйте Боги! – вигукнула жіночка з оберемком дрів.

Рорік кивнув їй у відповідь.

- Даруйте навзаєм. Скажіть, де у вашій місцині можна глину знайти?

- Під ногами подивіться. – засміялась жінка.

Рорік посміхнувся, розуміючи, на скільки це питання недолуге. Ще пару сажнів, і кінь стояв вже перед дверима «Голови Старого Кварка».

«Швидко ж він!» - здивувався хлопчина, роздивляючись нову вивіску, що прикрашала наново припасовані, і свіжопофарбовані двері.

Рорік скочив зі спини коня, взяв його за вішки і пішов на задній двір. Морок гарцював у сараї. Такий важливий, такий нахабний. Хлопчина відчув знайомий палений запах. Він не раз дихав ним, коли батько підковував свій табун. Малий посміхнувся сам до себе, і заходився знімати сідло. За ним, на купу соломи пішла і вуздечка. Зі старої полаткованої сумки, він видобув щітку і скребок.

«По такому баговинню треба часто чистити копита» - пролунав у голові голос батька.

Пройшло не мало часу, аби вичистити весь бруд з-під копит, та якою б важкою робота при конях не була, Роріку вона завжди подобалась. Нажаль останні запаси живиці він витратив вже давно, а нової придбати – не випадало нагоди.

Він взяв до рук щітку. Хоч грива вже була чесана, це потрібно було не Попелу. Він не раз вже повторював ці рухи. Вони його заспокоювали і давали перепочинок від думок. Але не цього разу.

В животі забурчало, і хлопчина згадав, що не їв від самісінького ранку. Він вклав інструменти назад до сумки і пішов до шинку через двері, що вели на кухню.

Галмар порався над плитою, готуючи запашну юшку.  Пахощі, щойно спеченого горіхового хлібця із сухими лісовими ягодами, підступно вдарили йому в носа. Господар діставав із печі, запеченого золотовусого сома, викладеного яблуками і солодкою морквою. Від всіх цих ласощів у малого рот наповнився слиною, а живіт закрутило з голоду.

- А! Паничу, ви як раз вчасно. Проходьте, сподіваюсь вам подобається рибна юшка із пшеницею та салом!

Рорік проковтнув клубок слини.

- По правді, я подібного навіть не куштував. – малий нахилився над казанком, в якому булькотіла голова форелі. – Певен, це буде дуже смачно.

- От спробуєте і скажете. – зареготів Галмар

Рорік почув ніжні мелодії із зали, і знайомий солодавий голос. Він просочився по-за могутньою спиною шинкаря і вийшов із кухні. Шинквас, що відділяв його від основної зали вже був зовсім інший. Поверхня, що пережила багато років вжитку, і була дуже подряпана, зараз виблискувала свіжістю кольору. В повітрі стояв в’їдливий запах воскового лаку.

Альфред сидів спиною до шинквасу, і не помітив як з-за спини підійшов його товариш. Зала була повна люду. Рорік впізнав коваля, і того одноокого вівчаря. Обличчя рибалки освітлювалось дурнуватою посмішкою, з якою він дивився на одну з дівчат, що заворожено слухали гру співця. Рорік впізнав кожну з них. «Це вони гиготіли сьогодні зранку». - роздивляючись милі обличчя він хотів побачити її. Та на щастя, чи то пак, нажаль, Рорік сам збагнути не міг, він її не зустрів. Малий згадав її чорну косу і смарагдові очі, і ту лють, яку вони випромінювали. Юнак з певною долею люті струсив головою, і сіпнувся від різкого зойку, який видала одна із дівчат.