8

***

Попіл, як і був полишений, стояв біля ганку крамниці.

- Ну що, друже, поїхали сало потрусимо?

Хлопчина завченим рухом скочив на спину свого румака, розвернув його на площу. Сонце вже піднялось, і замерзлі калюжі перетворились в потічки багна, що стікали в сторону річки. Перемішуючи копитами бруд, Рорік вибрів до лавки з рибою. Широка посмішка рибалки змусила забути образу, яку хлопець мав на нього, через кухоль елю.

- Даруйте Боги, пане! – привітався малий.

- Даруйте навзаєм! Та тільки який з мене пан? – зареготів рибалка.

- Скажіть, а гончарі в селі є?

- Прошу вибачити, паничу, та звідкіль би їм тут бути? Вам посуд треба? То у нас столяр гарний робить. Он там його дім. Ходіть прямо, а там, за купою тирси, і побачите.

- Дякую! – вклонився Рорік. – Посилайте Вам Боги, гарного вилову!

- Посилайте Вам Боги легкої дороги. – відповів рибалка.

В селі все було тихе і сумирне, люди привітні і ласкаві, Рорік мимоволі згадав колишній дім. Подібні вулиці, що, як і ці, по весні, чи перед зимою, перетворювалися на струмки багна. Десь далеко дзвенить молот коваля, і в уяві виринув образ старшого брата. Хальфдан постійно скаржився йому, коли навідував, що коваль його за людину не тримає, весь час ганяє як пса. Але увага його весь час тягнулася до глини.

«Я вже десь бачив подібну».

Розкішний будинок сільського старости вночі виглядав набагато бідніше. Два високі поверхи викладені з гарного каменю, дах перекритий рудою черепицею, яку в найближчих місцях не придбаєш, а де придбаєш так віддаси за неї цілий статок. Біля розкішних вхідних дверей стояла конов’язь. Рорік скочив донизу. Свіжа вода в діжці приманила увагу Попела, коли хлопчина намагався заплутати вішки до конов’язі.

- Це вода для особистого коня його вельможності світлого пана старости. Я б просив би вас…

Рорік не звернув увагу на писк пахолка, що стояв в прочинених дверях.

- Як староста і бажав, я прийшов. – спокійно мовив юнак.

- Але ж ваш кінь…

- Стоїть і нікому не заважає. Чи, - тут Рорік почав кривляти служку голови, - Його вельможність світлий пан староста не бажає мене більше бачити? То я піду, і заберу свого коня. Залишимо воду коню голови.

Рорік вже було зібрався розв’язати вішки, коли Атлі запротестував.

- Його вельможність світлий пан староста чекають на вас. Ходіть, паничу, до довгої зали. Але полиште вашу зброю біля входу!

- А ти десь бачиш її?

У малого виникло непереборне бажання враз гайнути вулицями, а потім гарненько прогулятись по маєтку, щоб цьому щуру довелося весь день навкарачки повзати по шкурам, відчищаючи від бруду.

До довгої зали йти довелося не довго, відразу за широкими сходами на другий поверх, вони повернули ліворуч і пройшли крізь високі прочинені двері. Зала верещала про своє багатство: під високою стелею висіло три величезні підйомні люстри із позолоченого заліза, густо залиті воском вигорівших свічок. По обидва боки зали, на стінах поміж картин і голів тварин, висіли майстерно викувані в формі жолудів бронзові масляні лампади. Довгий стіл з червоного дерева простягався вздовж всієї кімнати. Від самісінького ранку був завалений чудовою їжею: печеним каплуном, свинячими реберцями в меді, сиром трьох видів і теплим, хрустким хлібом.

«Трясця! Треба було в шинок заскочити.» - вилаяв себе Рорік, коли рот наповнився слиною, і забурчало в животі.

- Його вельможність світлий пан староста, вдячний вам, паничу Рорік, за вашу з’яву. Його вельможність світлий пан староста, посилає молитви Старшим і Молодшим Богам, за те, що Вони благословили нас Вашою присутністю, і за можливість приломити з Вами хліб та випити Імперського білого. – оголосив Атлі, щойно вони переступили поріг довгої зали.

Щурячий писок служки вигравав перекошеною гримасою, що нагадувала чи то посмішку чи то оскал дикої собаки. Певно староста наказав йому бути якомога приязнішим з гостями. Видно було, як корчити йому цю посмішку було вкрай складно, якщо не сказати боляче.

- Ах! – почав грати свою роль голова. – Свята Елуна! Це ж той зацний панич, поборник дикого тирана!

Староста сидів за широким столом, що стояв поперек кімнати на помості, освітленому довгим рядом свічок. Тепло від розпечених жарівниць по кутках, потихеньку розніжувало.

- Проходьте, паничу!

Огрядний вельможа спробував підвестись, та через складки сала ці потуги виявились сміховинними. Атлі, аби зберегти залишки гідності свого господаря, миттю підбіг і запропонував стілець поруч зі старостою за Високим столом.

- Дякую, добрий Атлі! Тож, паничу, прошу, сідайте, розділіть зі мною, хоч і слабенькі, та все ж смачні Дари Божі. Нехай славиться сонячний лик Хармос! – заспівав він похвалу.

Рорік холодним поглядом оцінив жалюгідні лестощі голови, та запропонованого місця не зайняв. Натомість підійшов до краю  Малого столу, що тягнувся від самісіньких дверей, і впирався у поміст. Танцюючий вогник свічки був набагато цікавішим від незграбності акторської гри цих мартоплясів.