7

***

Дорога до розкішного дому сільського голови була коротшою, ніж Рорік її пам’ятав. Можливо через те, що це був день, а може й через те, що був на коні. Всього два вигини ліворуч, прямо сажнів з двадцять, а за розцяцькованою корчмою на право і хлопчина опинився на Дубовій площі. При світлі дня, гротескність цього одоробла виглядала величною. Складалося враження, наче небо лежить на його верхніх гілках. Оминаючи його по колу, хлопчина не раз ловив на собі в’їдливі погляди селян, чув їхні перешіптування. Більшість посміхалась. Один хлопчина голосно залементував у привітанні, вимахуючи руками, що Роріку стало ніяково. Жіночка з корзиною капусти передумала переходити дорогу, щойно побачила молодого панича на коні.

- Даруйте Боги, Визволителю! – вигукнув якийсь чолов’яга за прилавком з рибою.

«А тебе я пам’ятаю. Це ж ти мені кружку в руки всунув!» - кивнув йому Рорік.

- Ой дивіться, це ж він. – хихотіли якісь дівчата, що згуртувались біля лавки пекаря.

- Астрід не збрехала. Таки красунчик. – кинула інша.

Рорік відчув як вуха його залила червона барва. Він посміхнувся до неї, легенько вітаючись, і решта дружно захихотіли. Хлопцеві було приємно відчувати таку увагу. Раніше він ніколи не користувався попитом у дівчат. Не те що Альфред.

«Точно, ще б одне байстрючення бігало б під цими гілками» - подумав хлопчина, розглядаючи милі обличчя дівчат. «Можливо навіть і не одине!».

Дім старости, з його розкішністю був вже поруч, та Рорік направив коня в невеличкий провулок, минув дві хати і опинився на ганку старої крамниці.

Конов’язі не було тому Рорік зав’язав вішки довкола опори, що підтримувала стріху. Вологі дошки скрипнули під ногами.

«Ну і що я тут роблю?» - майнула думка.

Хлопчина вагався, та все ж, бажання докопатися до правди пересилило. Він відчував як серце калатало, ще один крок і вже треба відкривати двері. Проста конопляна мотузка з вузлом на кінці слугувала замість ручки. Він впер долоню в дверей і застиг: «І що казати?!»…

Раптом хлопчина почув дивний шурхіт в середині, і дзвінкий дзенькіт розбитої склянки. Не думаючи ні миті він штовхнув двері в середину. Нікого. Довгий прилавок, що розрізав кімнату навпіл був заставлений різним крамом. Склянками з різним варивом, назву якого Рорік і вимовити не міг, сушеними воронячими лапами, яструбиним пір’ям. Тут було так гидко, що юнаку зовсім не хотілося роззиратися, аби бодай не побачити якийсь напівзогнилий, напіввисохлий труп Морозного Болотяника.

- Агов. – видушив він із себе.

Лунка тиша відбивалася від стін. Знову тихий шурхіт долинув з-поза прилавку. Рорік відчув як його долоні починають пітніти, а серце калатати ще швидше. Напруга в середині зростала. Він, завченим рухом, потягнувся до лівого боку, і розчаровано згадав, що його меч залишився в сараї. Та й толку від нього, в його стані, замало. «Трясця!» - вилаяв він себе, коли потягнуся до правого, де зазвичай висів його кинджал.

- Ой, а я й не чула як хто зайшов! – вискочила Гуда.

Малого аж сіпнуло, руки оніміли, а ноги наче втратили силу. Голова пішла обертом, і Рорік відступив на пару кроків назад.

- Пробач. Я тебе налякала? – посміхнулась дівчина. – Значить Кварка не злякався, а від мене руки затремтіли?

- Це просто було надто раптово. – забубнів ображений Рорік.

Гуда почала весело поратися в крамниці. Вмить в руках опинилась якась стара ганчірка, якою та заходилась протирати пилюку із краму.

- Так чого хотів? – мугикаючи защебетала дівчина.

Раптова з’ява крамарки так налякала малого, що той всі думки розгубив. Рорік прочистив горло і підійшов ближче до прилавку.

- Хотів запитати тебе дещо… - почав загадково юнак.

Хоч була майже зима, та в крамниці було душно. Хлопець відчув як по спині пробігла самотня краплина поту. «Це від того, що жарко, чи мені страшно?» - відбивалося ехом в голові. Рорік підійшов ближче до прилавку. Від всіх цих трав, сушених і зогнилих частин тіл, від видовищ які відкривались зору, малого нудило, та він намагався не подавати виду.

- Де бабця? – почав Рорік.

- А я тобі не подобаюсь, чи що? – вдавано образилась Гуда, і побачивши, що її жарт не зміг пробити скам’янілий вираз хлопця, кинула, - Та ще вдосвіта до лісу пішла. Так як вже безпечно там, то вирішила назбирати, що знайти зможе. Дяка «Визволителям»! Так же вас тут кличуть?

Рорік не звернув увагу на цей укол.

- Атлі вчора заходив до шинку… - малий не зводив погляду з крамарки.

Обличчя Гуди перекосив вираз відрази та огиди в суміші зі страхом. Запилюжена склянка зарипіла від ненависті в руках дівчини.  Вона застигла в очікуванні наступних слів, та Рорік не поспішав. «Щоб риба клюнула – треба підкормити» - повторював постійно дядько Стейн, коли малий був на його облавку.

Тиша продовжувалась не надто довго. І, щоб не злякати, спокійним голосом продовжив:

- Староста зайти просив…

- Я б, на твоєму місці, обходила цей будинок сотою дорогою. Не потикайся туди. – нарешті видушила із себе крамарка.