6

***

Він побачив знайомі обриси.

В минулому житті часто бігав по цих лугах, і завжди програвав Попелу. Та це було давно. Зелені луки перетворились на зітліле згарище, а від смарагдових дібров залишились лиш обвуглені стовбури дерев.

Його серце зжалось.

Він сподівався, що той біль якщо не зникне, то хоча б стихне. Але нажаль…

Раніше він гуляв по цих лісах, а біля цього потічка збирав горицвіти для сестри. Переступаючи через обвуглені гілки малий, з кожним кроком, піднімав маленьку хмаринку попелу. Юнак йшов наче по м’якенькому піску. Він наступив на щось тверде, розгріб ще теплу золу, дістав маленький коричневий жолудь. Оглянув його, і наче байдуже, вкинув до кишені.

Рорік закричав. Його крик відбився ехом від скель, і відлунив легесеньким зойком. Він привернув увагу хлопця, і той попрямував на нього.

Серед повалених стовбурів, серед того згарища і в’їдливого диму, Рорік натрапив на гніздо. Доволі велике. Серед гори хмизу і навалених валків сухого сіна і соломи він побачив лань: молоду і гарну, і, що найбільше здивувало малого - золотого кольору. Вона лежала на ложі, здригаючись від болю, а її живіт був округлий і рухався. Побіля неї звивався змій: чорний, довгий. Він шипів на неї, кидаючись і кусаючи то за шию, то за вухо. Рорік кинувся відігнати гада, та як би він не старався, він не міг вхопити його.

Лань видала протяжний крик болю. У малого захололо серце. «Вона зараз помре». Рорік поглянув вниз іпобачив яйце. Звичайне біле яйце. Лань огортала його своїм тілом, обіймаючи. Шкарлупа тріснула.

Рорік нахилився.

Йому було цікаво. Біла кірка помережана тріщинами, ще одне легеньке «хрусь» і з під шкарлупи вискочив щур: надзвичайно бридкий, чорний з довгим писком. Він почав бігати довкола лані, у спробах гризнути її то за ногу, то за вухо. Вона  навіть не відходила, не втікала. Щур бігав, підіймаючи пил із жагливим лементом. Його противний крик, привернув увагу кабана, який рохкав неподалік, роздимаючи попіл у пошуках жолудів. Малий кинув на нього зачудований погляд. Кабан, на котрому верхи, скручений вузлом шипів той самий чорний змій, підбіг до лані, наче не помічаючи малого, збив його з ніг.

Все згасло.

***

Ранок зустрів його пекучим відчуттям у шлунку.

За маленьким віконцем крекотів крук. Голова гуділа від болю, який, як здавалося тільки посилювався. Рорік піднявся на ліктях і роззирнувся по кімнаті. Ліжко Альфреда було скуйовджене та самого співця не було.

«І це той, що завжди хоче спати».

На столі біля ліжка стояло невеличке цеберце води. Холод крижаної джерельної води обпік його щоки.

«Те що треба!» - промайнула думка.

Холодна вода привела хлопця до тями. Зараз він вже міг хоча б мислити. Він ще раз оглянув кімнату в пошуках свого заплічника. Той стояв припасований під ліжком, біля іншого столика. Рорік підійшов до нього, підняв маленький мішечок, що одиноко стояв на ньому, і запхав в нього носа.

«Це ж треба!» - посміхнувся до себе молодик.

Галмар дійсно був хорошим господарем, та ще кращим батьком. Він залишив для хлопців порошок із трав, який відгонив сумішшю запахів м’яти, кориці, анісу, та петрушки. Хлопець знав що то таке, адже батько часто страждав на неприємний запах після гуляння з ковалем.

Юнак одягнувся і вийшов у залу шинку. Галмар стояв спиною за шинквасом, перебираючи запилюжене приладдя.

- Даруйте Боги! – привітався Рорік.

Енергійно, шинкар розвернувся, розпливаючись у посмішці.

- Даруйте навзаєм, Паничу! Як Вам спалось? Бажаєте чогось?

- Якщо можна, сиру та хліба вистачить, та й залити то чимось.

- Елю? – здивувався Галмар.

- Е ні, думаю з мене досить.

Старий зареготів і пірнув під шинквас, дістаючи дерев’яний кухлик повний солодкого сидру. Ще мить, і перед хлопцем опинилась на столі невелика мисочка з важким шматком твердого сиру, обережно порізаного на тоненькі смужки, і, ще теплий, окраєць чорного пшеничного хліба.  

Малий відламав від окрайця шматочок, вкинув до рота і зоходився цмудлити сидр.

«…приходь завтра до млина…»

Останні слова нічного повідомлення змушували Роріка непокоїтись.

- А ти не знаєш де мій др… де Альфред?

- Так він, тойво, ще в досвіта вийшов. – вигукнув Галмар з комори.

Рорік поставив кухля на шинквас і витер пінні вусі рукавом своєї камізельки.

- І ти то бачив? Ти, хіба, взагалі не спиш?

Веселе мугикання шинкаря стихло. Посмішка стерлась. Видно, що йому не надто приємно це згадувати для Галмара.

- З моменту як Гардар пішов, я жодної ночі очей не міг зімкнути. Хотів звісно, та не міг.

Рорік вмить змінив тему, зрозумівши, що не варто.

- Галмаре, я вчора в ранці бачив у тебе в шинку дивного чоловіка, ти його не знаєш часом?