5

***

Веселощі продовжувалися ще довго.

Люди приходили і йшли. Повний шлунок вигнав весь хміль із голови Роріка, але залишив бридкий смак підгорілої каші, і копченої паприки.

Сонце вже давно на сьогодні попрощалося зі світом, і місяць зійшов на свій шлях. Галмаровий шинок все ще був напхана людом. Залишились, певно, найстійкіші. Альфред перебирав струни добуваючи із лютні ніжні мотиви. Час від часу перериваючись на ковток згірклого напою.  Всі, здавалося, були щасливими: одноокий спав на столі, а побіля нього коваль, у хмільній завзятості розповідав якомусь старому як правильно треба обробляти бронзу.

- Дись, в житті нічо не губив а тут.. нема… молот і клещі… нема… місяць шукав… ну нема… мусив  в місто йхать за ими.

Цей вечір, напевно, перший за багато днів, можливо навіть місяців, коли Рорік відчув спокій. Відступила злість і розпач. Навіть страху не було, що постійно супроводжував його. Альф певно відчув цей спокій, і пружньою ходою наблизився до Роріка.

З глибоким зітханням цілковитої насолоди вмостився біля компаньйона.

- Гарний сьогодні вечір… - замріяно засопів музика.

Вечір дійсно був гарний, та Рорік не хотів псувати його теревенями з Альфредом.

- То які далі плани? – сувора серйозність в голосі здивувала малого.

- Виспатись. – буркнув Рорік, дивлячись на блідий місяць за брудним вікном.

Альф смачно потягнувся, розправив ноги.

- Це я завжди «за» - загиготів він. – Але все одно. Сестру ми не знайшли. Слідів сестри ми не знайшли. Навіть поголосу про твою сестру, ми не знайшли. Братство наче крізь землю провалилось. А зима вже ось-ось замете усі дороги. Якщо ми не встигнемо до снігів, далі буде гірше…

Розпач і злість повернулися до Роріка. «Хіба я не знаю?» - заволало в нього в голові. «Тобі що до того? Ти їй ніхто!». Рорік відчув, як горло зімкнув страх, а очі стали вологими. Сьогодні дійсно був гарний вечір, і малий не в силах сваритись.

Він рвучко встав із-за столу.

«Треба подихати…»

- Важче… я хотів сказати важче… - лунало за спиною.

Вийти йому не вдалося. Щойно він схопився за ручку дверей, ті рвучко відчинились і в них з’явився низенький чоловічок, закутаний у чорний вовняний плащ, гаптований золотими нитками, що складалися у чарівний візерунок – величний символ села.

Щурячий писок, гидка посмішка поросячі оченята – геть не пасували цим розкішним шатам. Маленькими, нахабними кроками він насувався на хлопця, не думаючи навіть відійти в бік, чи хоч якось обійти малого. Рорік зробив три кроки назад.

- О, вельмишанований паничу! – зацокотів Атлі. - Прошу вибачити за такий пізній візит. Я з дорученням від його світлості вельможного пана старости. Тож будьте ласкаві…

Він вказав на лаву, закликаючи юнака сісти.

Альфред виструнчився на своїй, але Рорік і виду не подав що збирається підкоритись.

- Ну що ж… - мовив Атлі, його товсті вуста скривились у відразливій гримасі. – Якщо шановане товариство буде таке ласкаве вислухати…

Старий і коваль, що весело і гаряче сперечались, вмить замовкли.

«Його тут бояться» - зрозумів Рорік, та все одно, сідати не збирався.

- Його світлість вельможний пан староста, що є намісником тана на цих землях, зіткнувшись з надзвичайним злом, не міг витримати того болю і страждання, яке припало на це бідне село, просив його світлість Тана надіслати нам допомогу. І допомога прийшла. – заспівав той.

Він скривив носа, намагаючись відгородитись від затхлості кімнати.

- Велике серце його світлості вельможного пана старости не має меж вдячності, Вам, шляхетні паничі, за те, що Ви відгукнулися на його заклик допомогти у справі добрій, і, зі згоди і благословення його світлості вельможного пана старости, виконали доручення, яке його світлість вельможний пан староста, доручив Вам.

- А можна якось… коротше? – не витримав Альфред. – Чого він хоче?

На мить здалося, що Атлі зімліє.

- Яка безтактність! Ніколи не міг і подумати, що хускарли будуть чужими із наймізернішими манерами.

- Питання залишилося. – нагадав Рорік не зводячи погляду з нього.

Обличчя Атлі, повсякчас перекошене гримасою відрази, було шоковане таким відкритим проявом неповаги.

«Спраглі до влади, швидко звикають до покори…» - згадались слова Магнара–жерця.

- Його світлість вельможний пан староста запрошує Вас завтра до свого маєтку. Має бажання з Вами переговорити, хоча я, як його найвірніший радник, не бачу в тому ніякого користі.

Він вмить крутнувся на підборах і вихором вилетів із затхлої зали шинку, залишивши за собою в’їдливий запах бузку і лаванди.

Рорік стояв в дверях наче громом ошелешений. Він не розумів що це було, а найголовніше, навіщо? Попередня зустріч зі старостою дала чітко зрозуміти – від нього добра не чекай!

Холодне нічне повітря передзимних днів, пробігло по ногах. Він загадав хотів провітрити голову і за мить вже стояв, огорнутий нічною пітьмою, і лиш світло з вікна шинку підказувало де стоїть маленький ослінок.