4

***

Передзимні дні дуже короткі, а вечірні морози надто сильно кусались. Рорік сидів в сараї біля масляної лампи, кутаючись у свій дорожній плащ, і розглядав малюнки в книжці, яку Уве протягнув йому в останній день в Сарготі.

- Практикуйся в читанні! – наказав він.

Рорік розумів майже всі руни, і міг скласти їх до купи, будуючи слова, але сьогодні немає настрою вчити нове. Він перегорнув сторінку із зображенням блекоти.

«Хм. А я й не знав, що вона отруйна. Треба назбирати. Може Альфреду сподобається?». Це була просто думка, не намір, та все одно викликала посмішку на обличчі малого.

Нова сторінка – болиголов. Наступна – крушина. Ягоди цієї отрути були змальовані надто привабливо, і в Роріка забурчало в животі.  

Хлопчина встав потираючи очі. Говорили, що Магістри Бібліотеки всі як один сліпими були. Не дивно, адже сидіти за книжками та сувоями при танцюючому світлі свічки, не надто гарна ідея, якщо хочеш зберегти ясність зору. Як би там не було, Рорік навіть і думки не мав ставати хоча б шолярем, не те що на Магістра мітити. Та все ж, вчитись треба. За ті три місяці які він провів у Сарготі, вірніше, коли його тримали у Сарготі, Уве кожнісінький день приходив і вбивав йому в голову знання і значення рун. Вчитель з нього такий собі, та все ж вдалося. Наука малому далася легко, та він її не хотів.

Рорік підняв свою лампу і пішов у темряву сараю до дверей, в яких раніше зник старий. Попіл лежав поруч. Як завжди спокійний і тихий. Лиш тільки вухами повів, коли малий підійшов до нього, щоб попестити його носа.

- Добраніч, хлопче.

У відповідь було лиш ледаче сопіння. Малий запустив свої пальці у білі пасма гриви, як відчув, що його щось тягне назад. Він не втримався і беркицнувся на дупу, випустивши з рук лампу. Падаючи, він помітив велетенську чорну постать, яка, як тільки він приземлився, почала несамовита махати головою, і грайливо іржати.

«Паскудник! За таке батько б його у вигін не випустив би, не те що в поле!»

Чорний наче ніч, з такою ж, гривою, швидкий, впертий та зарозумілий. Це все, що міг Рорік сказати про коня свого супутника.

«Певно вибирав під стать собі!».

Лампа згасла, і вже неможливо було зрозуміти де знаходиться той шибеник.

- Гарний в тебе коник! – співало десь позаду, коли Рорік направлявся до Річкових Воріт Сарготу.

- Знаю.

В той ранок Ярл Байєр відпустив його на пошуки сестри, насипав трішки срібних і мідних кілець, і наказав не розтратити їх в перший же вечір. Але справжнім наказом було - знайти недобитків Братства. Все б нічого, але такий же наказ отримав і Альфред. Ярл поставив їх у пару, виділив для кожного гарного замкового меча і обладунки. Так як Рорік уже був верхи, коня отримав лише Альф. Роріку іншого й не потрібно, у нього був його Попіл.

- Завжди такий зарозумілий?

- Такий лиш із зарізяками. Ой! Лишенько, це ж про тебе. Не хочеш повернутися у банду до батька? – пирснув отрутою малий.

- Ти ж знаєш, голови на мурі.

- А я про що?

- Ні. Мені туди ще рано. – загиготів Альфред.

Монотонне цокання підков по каменю сарготських вулиць звучало в унісон, коли румаки порівнялися.

- А гарний же подарнок Ярла, еге ж? – ніяк не вгамовувався Альфред

Рорік не хотів говорити. Одна лиш присутність цього розбійника змушувала з’їдене проситися назовні.

- Він молодий. Певно молодший за твого. У мене волосся – крило ворона і у нього. Ми дійсно схожі. Обидва гарні.

- Молодий, дурний, ненавчений. – не втримався малий.

- Ще час є. Навчу! А ти мені допоможеш!

- Ха! Ще чого? Твоя проблема – сам займайся.

Хвильку помовчав.

- Як назвеш?

Про коней Рорік міг говорити будь-з-ким, навіть з таким ненависним створінням як Альфред.

- Не знаю. Я попросив найшвидшого – вивели його. Сказали, швидше тільки в Ярла. А ти що порадиш?

Юний хускарл здвигнув плечима, і поглядом втупився кудись далеко.

«З таким норовом ти б давно на ковбасу пішов!» - обтрушуючи солому і пилюку із плаща лаявся малий. Суцільна темрява була такою, що око стрель. На помацки він направився на звуки лютні які долинали із зали шинку. «А! От вони!». Рорік потягнув за дверну ручку: пахощі смаженого часнику і копченої паприки вдарили йому в носа. Він згадав вранішні страждання, але слина заповнила порожнину рота. Тепло печі манило, і малому нічого не залишалось як посунути вперед, зачарованим цими пахощами. Альфред стояв на столі, вибренькуючи веселі мелодії, двійко жіночок гарцювали, тримаючи в руках дерев’яні кухлі,  вихлюпуючи ель.

- Е-гей! Паничу! – хлопця помітив коваль. – Нарешті Ви тут!

Хлопчина обійшов шинквас, ледь протиснувшись за могутньою спиною Галмара. Вмить кухоль елю, повний по вінця, опинився у руках малого. Пити хотілося не менше ніж їсти, і він протягнув довгий ковток холодного напою. Гіркий. Одна з жінок потягла його в танок, різко і рвучко, що малий закашлявся. Кухоль опинився на підлозі. Хмільниий був надто міцний. Два оберти і Рорік вже не міг втриматися на ногах. Вже вдруге за цей вечір він опинився долілиць. Жіночка з улюлюканням намагалася його підняти. Всі сміялися і веселились. Хлопчина відчув як і його обличчя розтягує посмішка.