3

***

Хлопчина відчув себе наче зліплений з глини: важкий, і всі рухи, наче, були у воді.

Довкола темно, хоч око стрель, але він розібрав якісь звуки, наче цвіркун тягнув свою мелодію, необриваючись, і попрямував на них. Важкими ногами він переступив повалені колоди, і гомін розмови почав заступати пташині пісні.

Все в цьому сні було таке сумирне і тихе.

Вперше він відчув, що його втома починає відступати. Він гуляв поміж золотих брижів опалого листя, відчуваючи запах зітлілого і перегнившого підліску. Його довгі вуха нашорошились, коли почули дивний шурхіт. Він миттю обернувся. Бачив більше ніж будь-коли. Він побачив свій маленький, куций хвостик і сіру шубку. Страх переповнив його і він побіг. Він зірвався з місця так прудко, сам не встиг того зрозуміти. Малий біг не озираючись.

Діставшись до річки, він заліг під кущем. Серце калатало, але малий розумів: небезпека вже далеко. З під куща відкривалася зору надзвичайно дивна нора. Вхід в неї був неймовірно великий. Йому цікаво стало, що то за гомін долинає з тої нори.

Він крутнувся на місці. Своїми чорними очицями-гудзиками він побачив маленького цвіркуна. Коротенький стрибок. І вже чорний хітин комашки тріщав під його зубками. Маленькими лапками хлопець тримав тільце цвіркуна, дожовуючи його довгу ніжку.

Він побачив як до нори підлетів орел. Сів на камінь, і його серденько завмерло. Страх бути роздертим цим дзьобом перевершував усі інші відчуття. Та орел не звернув на нього жодної уваги. «Не помітив?». І тут він побачив щось надзвичайно дивне: орел не полетів, а… пішов. Гордо, але неоковирно. Складалося враження, що його нога була вивернута, та не зважаючи на те, зашкандибав у нору.

Роріку стало цікаво. Знову крутнувся і поповз до нори. Вона була зовсім не далеко, та хоч і мав десятки ніг, він не міг дістатись до неї швидко. Він повз попід гілкою, що вже майже зогнила. З неї показалось щось, надзвичайно схоже на нього. Довге, з лискучим чорним хітином, тільце і з мало не сотнею ніг. Воно не звернуло на нього жодної уваги, і Рорік продовжив свій шлях. Він спустився під камінь. Тут було надзвичайно приємно: вогко і прохолодно.

«Я хочу зостатись тут» - промайнуло в його голові. Але вигляд чарівного білого коня, з довгою гривою, що впевненим кроком направлявся в нору, змусив його далі повзти в перед.

Там противно: жарко і сухо. Від танцюючого світла, наче хвилями, тягнулося тепло. Йому відкрилась дивна картина дюжини тварин, що сиділи довкола світа і гомоніли. В них не було ні страху ні злості, хоча всі були різні. Він запримітив їжака, і страх скував його. «Йому на очі краще не попадатись!». Та решта не представляли для нього жодної загрози. Хоча дивно було бачити вовка і оленицю, що сиділи поруч і пили із однієї калюжі. Вони сміялись і посміхались одне до одного.

Рорік помітив сивого ведмедя, що дрімав побіля іншого світла, але воно вже не танцювало, лиш трішки жевріло у дивному камені, складеного з інших каменів. Орел сидів біля чорної високогірної лисиці, з яскравими зеленими очима, а побіля неї бігало і гарцювало інше, таке ж зеленооке чорне лисеня. Цей гомін був веселий і завзятий, та відразу стих, як до світла вийшов білий кінь. Малому здалось, що всі поважали його. Він чув, як вони говорили, кожен своєю мовою, і всі розуміли одне одного. Роріку подумалось, що і він їх розуміє, і в той же час все ними сказане зливалося в загальний бедлам, як на овечій фермі.

«Жарко» - повторив собі Рорік, - «Не подобається, я хочу назад, під камінь».

***

Ранок розбудив його жахливим головним болем і холодом, який пробирався в кінмату через дірку у стіні. Альфред сопів на своєму ліжку, якомога щільніше закутавшись у свій поношений дорожній плащ.. Рорік спробував виплутатись зі свого. Голова тріщала, наче по ній протоптався табун диких коней: «Трясця! Що за… Боги! Чим той старий нагодував?» - з рота смерділо, а живіт крутило у вузли.

Рорік виборсався зі сну, і хотів було вже виходити, як почув за дверима гомін.

- Магнусе! Закрий свою пельку! Якщо через тебе паничі прокинуться… - почувся знайомий голос шинкаря.

- От ну звідки ти знаєш? – пролунав більш приємний жіночий голос.

- Астрід діло говорить. Звідки ти це знаєш? – пробурмотів третій.

- Шо ми взагалі тутки робимо? Мені тре свиней порати! Галмаре! Шо за ґедзь тебе від ранку покусав? – по голосу то був геть старий чоловічок, певно вдвічі старший за шинкаря.

- Так! Старий! Ти можеш пояснити, чого ти всю ніч бігав по селу і гиготів як мале дівча? Через тебе моя донька не спала! В неї і так зубки ріжуться, я виспатись не можу, а мені ще в досвіта кузню гріть!

Рорік тихенько прочинив двері. Вони легенько скрипнули, та нащастя шинок був по вінця напханий людом, і стояв такий гамір, що того скрипу ніхто не почув. Склалося враження: в цій маленькій будівлі зібралось мало не все село. Старі сиділи за столами, що так завбачливо переставили ближче до шинквасу, а ті що молодші, стояли за ними наче на якихось зборах. І в усіх і кожного читався на обличчі вираз повного не розуміння того, що тут відбувається.

- А що там таке? – почулось тихенько і мелодійно за спиною у малого.

- А щоб тебе коні покусали…  - підскакуючи, виплюнув Рорік. – Ти ж спав!